Читати книгу - "Пробуджена Енея"

досконалості) на арену вийшов ідеал одного “мудреця”.

Яна Стахнюка з повним правом можемо назвати основоположником теоретичного обґрунтування “антикультури” (wspakultury). Він зазначає, що періоди антикультури, регресу, заперечення культури, як правило, значно довші. Це “найнебезпечніша хвороба людства, спрямована проти космічної волі”. Антикультура з’явилась ще перед греками, коли індоаріям не вдався перехід від натуралізму до культури.

Серед різних видів антикультури Стахнюк особливо виділяє буддизм, індуїзм, християнство й іслам. Він вважає, що хвороба антикультури зробила неможливим втечу людини з цього антикультурного кола, бо “церква цементує цю систему на тисячоліття”. Церкви, як правило, засновують “генії занепаду”, такі як Будда, Христос чи Мухаммед.

“Здатність кожної антикультури до поширення ґрунтується на спокусливих гаслах, які обіцяють стражденним людям швидке вирішення їхніх проблем. У той час, як справжня культура закликає до творчого напруження, антикультура звільняє від напруження, від пристрастей, від бажання підкорити собі світ” [361. 30–32].

Буддизм розглядається як одна з найдавніших систем антикультури, вищою метою якої є звільнення від життя. Індуїзм, що виник як наслідок накладання буддизму на ведизм, також зосереджений на нігілізмі, що підсилюється спіритуалізмом і моралізмом. У новішій тотальній антикультурі ісламу ці елементи діють у пом’якшеному вигляді, що сприяло арабським завоюванням VII – VIII ст.

Найбільше критичному аналізу в працях Стахнюка піддається християнство, зокрема католицтво. Постхристиянську антикультуру він уявляє так: “Наступний етап – спроба синтезу усіх світових релігій або нове “супероткровення” якого-небудь “внука божія”.

Він передбачив майбутню перемогу нової культури: “Носієм цієї культури може бути тільки народ як творче співтовариство. З часом найпоширенішим типом людини стане “homo creans” (людина творча). Боротьба культури проти антикультури починається із зіткнення світоглядів. Вихідною точкою буде бажання повернутися на твердий ґрунт природи. Потім неодмінно треба буде позбутися від релігій у їх нинішній формі. Виникне нова конфесія типу колишньої природної (натуралістичної) релігії. Вона буде заснована на почутті зв’язку людини з Космосом і Всесвітом. Поділ світу на “хороше небо” і “погану землю” зникне так само, як поділ людини на “хорошу душу” і “грішне тіло”.

Станіслав Шукальский, талановитий художник-авангардист, в 1929 р. створив творче братство “Плем’я рогатого серця” (Szczep Rogate Serce), яке займалося розробкою традиційних образів слов’янської історії. Всі члени братства переважно були прихильниками панславізму. На противагу єврейським впливам у культурі вони висували ідеологію расизму. Слов’янську культурну спадщину, яка своїм корінням сягає глибокої давнини, коли предки поклонялися рідним язичницьким Богам, Станіслав Шукальский вважав єдиним справжнім мистецтвом.

Серед польських основоположників рідновірського відродження можна назвати ще Станіслава Якубовского, художника-мислителя.

З наукових праць про слов’янське і польське язичництво не можу не згадати книгу відомого польського дослідника середньовіччя професора Хенріка Ловмяньского “Релігія слов’ян та її занепад”. Головною вадою цієї праці, на мою думку, є те, що автор заперечує первісний політеїзм індоєвропейських племен, зокрема, він вступає в наукову полеміку з французьким вченим Ж. Дюмезілем. Х. Ловмяньский називає первісну слов’янську релігію “полідоксією” (поєднанням магії, демонології, культу померлих предків і культу природи), на основі яких пізніше ніби-то розвинувся культ неба, “прототеїзм” і лише потім – політеїзм [253. 39].

Серед мислителів польського правого руху слід відзначити філософа і етнографа, ветерана “Задруги” Антоні Вацика, нещодавно померлого 95-літнього соратника Яна Стахнюка. Доля Антоні Вацика також, як і Я. Стахнюка, пов’язана з Україною. Він народився в м. Кам’янці-Подільському, закінчив факультет права Львівського університету. Його книжки з проблем відродження рідної віри широко відомі у Польщі “Міф польський”, “Філософія польська”, “На погибель католицтву” та інші. Вся його діяльність втілювала в життя гасло “Задруги”: “Відкатоличити, ународовити, вдосконалити поляка!” [404. 11–12. 19]

Мені, як дослідниці слов’янського язичництва, пощастило зустрітися з А. Вациком у Вроцлаві в 1998 р. Ми спілкувалися у нього вдома на тему відродження Рідної Віри серед слов’янських народів. Це була людина високого інтелекту, шляхетного вигляду навіть у своєму поважному віці, він мав світлий розум і добру пам’ять. На згадку про нашу зустріч Антоні Вацик подарував мені “Філософську Енциклопедію”, видану польською мовою, вказавши, що тут є відомості про Володимира Шаяна як українського етнічного теософа [566. 480]. Молоді польські рідновіри розповіли, що ще в 90-річному віці Антоні Вацик піднімався на священну гору Слєнжу (Соботку) і по кілька днів жив там серед природи, навчаючи молодих рідновірів. Тут досі шанують його пам’ять: його учні назвали кам’яну брилу, біля якої він жив, “Скеля Вацика”.

Інтелектуальним лідером і основою сучасного язичницького руху в Польщі стало видавництво “Топожел” (Wydawnictwo Toporszel), очолюване його засновником і директором, справжнім слов’янським любомудром, Ждіславом Словіньским. Він видає переважно праці праворадикального і язичницького спрямування, серед яких кілька книг Яна Стахнюка, в тому числі й неопубліковані раніше, праці Антоні Вацика, переклади польською мовою робіт нових європейських Правих.

У цьому ж видавництві у 1997 р. вийшла і моя книга “Українське язичництво” в перекладі Антоні Вацика, який був хорошим знавцем української мови. Ждіслав Словінський – польський інтелектуал, має чи не найбільшу в Польщі приватну бібліотеку слов’янських древностей та язичництва. Назва видавництва “Топожел” – неологізм Станіслава Шукальского, – поєднання двох польських слів топор і орел. Емблема видавництва також створена цим художником: логотип нагадує водночас “обоюдогостру” сокиру і орла (державний символ Польщі).

Ждіслав Словіньский також пише наукові дослідження з історії та релігії слов’ян. Його статті та філософські нариси “Місце людини у Всесвіті”, “Кочівник і землероб” друкуються в польських язичницьких журналах [576. 5]. Політичним виразником поглядів “Задруги” намагалась стати партія УСН (Унія Сполична Народова), але на думку Ж. Словіньского, політична діяльність приречена на фіаско, доки в Польщі не відбудуться культурні переміни.

Дослідженню язичницького богознавства присвячена праця Ж. Словіньского “Teologia Poganska”, у якій автор ставить проблему ренесансу Рідної Віри як свідомої релігійності, що повинна спиратися на теологію язичництва і такий виклад етики та есхатології, щоб люди, шукаючи онтологічного утвердження і духовного опертя своєї екзистенції, знаходили її в множинності світу рідних Богів [678. 12]. Словіньский вбачає головну мету язичницького відчуття святості у зв’язку з природою, коли людина може вільно відчувати свою єдність зі світом і, пробуджуючи генетичну пам’ять, єдність з предками. Він справедливо вважає, що в часи, коли така єдність була можливою, суспільства досягали високого рівня культури, а коли такий зв’язок втрачався, починався занепад духовних культур. Містика відчуття повноти свята стає можливою, коли пізнаються істинні засади нашого тіла і психіки, коли пізнаються закони Прави, які творять поступ культури. Без сакралізації живої природи і космосу в цілому не може відбутися кристалізації духу і свідомості, як складового елементу того великого організму, яким є Всесвіт.

В 1991 р. з ініціативи національного ідеолога Анджея Вилотека у Варшаві була заснована Національна група концептуальних досліджень (Narodjwy Zespol Koncepcyjno Studyiny, NZKS),