Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Вона ненавиділа мене за те, що я була в безпеці, за те, що мене любили. Моя мати не наказувала мені лізти на зависокі дерева; моя мати не змушувала мене щодня ходити пішки по три години туди й назад до жаркої липкої пекарні в сусідньому селищі, аби навчитися готувати для пана. Моя мати не відверталася від мене, коли я плакала, та не казала мені, що я маю бути сміливою. Моя мати не розчісувала мені волосся, проводячи по ньому гребінцем по триста разів за вечір, підтримуючи мою красу, ніби вона хотіла, щоб мене забрали; ніби вона хотіла доньку, яка поїде до міста, розбагатіє та посилатиме гроші братам і сестрам, тим, яких вона дозволяла собі любити, — ох, я навіть не уявляла собі цю таємну злобу, кислу, як зіпсоване молоко.

А потім… а потім вона взагалі ненавиділа мене за те, що мене забрали. Її все ж таки не було обрано. Я бачила, як вона сидить на бенкеті після цього, не на своєму місці, і всі шепочуться; вона ніколи не уявляла себе тут, покинутою в селі, у домі, який не збирався вітати її з поверненням. Вона приготувалася сплатити ціну та бути сміливою, але тепер бути сміливою вже було ні до чого, попереду — жодного блискучого майбутнього. Старші сільські хлопці посміхалися їй із якоюсь дивною, вдоволеною певністю. З нею під час бенкету заговорили півдесятка з них — хлопці, які до цього й словом з нею не перекинулись або лише дивилися на неї здалеку, ніби не наважуючись торкнутися, тепер приходили та по-панібратськи розмовляли з нею, наче їй залишається тільки сидіти там і бути натомість обраною кимось іншим. А я повернулась у шовку та оксамиті, моє волосся було зібране в сітку з коштовним камінням, мої руки були повні чарів, могли діяти як заманеться, і вона думала: «Це мала бути я, це мала бути я», — наче я — злодійка, яка забрала щось, що належало їй.

Це було нестерпно, і я бачила, як вона теж відсахнулася від цього; проте нам потрібно було якось це витримати.

— Касю! — гукнула я їй, ледве подавши голос, і міцно схопилася за світло, щоб вона його побачила. Я побачила, як вона стоїть там, вагаючись, іще мить, а тоді вона, спотикаючись, пішла до мене, сягаючи вперед руками. Утім, поки вона йшла, Пуща роздирала її; гілки дряпались, а стеблини обплітали їй ноги, і я нічого не могла вдіяти. Я могла лише стояти там і тримати світло, поки вона падала та насилу підводилася знову, а тоді знову падала, і на її обличчі вимальовувався жах.

— Касю! — закричала я. Тепер вона повзла, досі не зупиняючись, рішучо стиснувши зуби, а за нею опалим листям і темним мохом тягнувся кривавий слід. Вона хапалася за коріння й тягнулася вперед, навіть попри те, що гілки шмагали її по спині, але вона все ще була дуже далеко.

А тоді я знову подивилася на її тіло, на обличчя, у якому поселилася Пуща, і воно усміхнулося мені. Вона не могла втекти. Пуща свідомо дозволяла їй спробувати, живлячись її ж відвагою, моєю ж надією. Вона могла будь-якої миті затягти її назад. Вона дозволить їй підійти достатньо близько, щоб побачити мене, можливо, навіть відчути власне тіло, повітря в себе на обличчі, а тоді вискочать стеблини та заб’ються довкола неї, її поглине буря листя, що падатиме, а Пуща знову закриється довкола неї. Я заперечно простогнала і мало не впустила нитку заклинання, а тоді Дракон заговорив за мною дивним і віддаленим голосом, ніби він говорив здалеку:

— Аґнєшко, очищення. «Улозиштус». Спробуй. Я можу закінчити сам.

Я обережно прибрала свої чари з «Виклику», обережно, обережно, ніби нахиляючи пляшку так, щоб її шийкою не стікали краплі. Світло втрималось, і я прошепотіла:

— Улозиштус.

Це було одне з Драконових заклинань, не з тих, які давалися мені легко; решту слів, які він вимовляв наді мною, я не пам’ятала. Проте я дозволила слову перекочуватись у себе на язиці, обережно його формуючи, та згадала, яким воно здавалося — вогнем, що палав у мене в жилах, жахливою солодкістю отрути в мене на язиці.

— Улозиштус, — іще раз вимовила я, повільно витягуючи слово. — Улозиштус, — і викресала кожен склад маленькою іскоркою на труті, викинула його шматочком чарів. А всередині Пущі я побачила, як з однієї ділянки підліску, що замикалася довкола Касі, здіймається тоненький димок; я прошепотіла йому та ще одній ниточці диму, що здіймалася перед нею: — Улозиштус, — а коли я зробила це з третьою, біля її хапливої руки розквіт малесенький, готовий щомиті згаснути жовтий вогник.

— Улозиштус, — сказала я йому знову, давши йому ще трохи чарів, неначе підкладаючи хворостинки до нового вогню в мертвому багатті. Полум’я зміцніло, і стеблини сахалися від його дотику, відступаючи. — Улозиштус, улозиштус, — наспівувала я, годуючи його, вивищуючи його, а поки воно дерлося вгору, я взяла з нього палаючі гілки й підпалила решту Пущі.

Кася насилу встала, вивільнивши руки зі стеблин, які диміли; у неї самої від жару порожевіла плоть. Але вона знову змогла рухатися швидше, і вона побігла до мене крізь дим, крізь листя, що тріскотіло, тим часом як довкола неї здіймалися дерева та падали палючі гілки. Волосся в неї горіло, її подертий одяг теж, а її обличчям текли сльози, тим часом як її шкіра червоніла та вкривалася пухирями. Її тіло переді мною смикалось у кайданах, корчачись у крику люті, а я заридала та ще раз заволала:

— Улозиштус!

Вогонь зростав, і я знала, що Кася може померти тут зараз, може загинути у вогні від моєї руки, так само як і Дракон міг убити мене, очищуючи мене від тіней.

Тепер я була вдячна за довгі жахливі місяці намагань знайти щось, що завгодно; я була вдячна за всі провали, за кожну хвилину, яку провела тут, у цій гробниці, доки з мене сміялася Пуща. Це дало мені силу підтримувати заклинання. Драконів голос у мене за спиною був рівним, був якорем, він доспівував «Виклик» до кінця. Кася наближалась, а довкруж неї палала Пуща. Тепер я майже не бачила дерев: вона була достатньо близько, щоб дивитися власними очима, а полум’я було на її шкірі, ревіло та тріскотіло. Її тіло металося, вигнувшись на камені дугою. Її пальці здерев’яніли, розчепірились, і раптом жили в неї на руках набули блискучого зеленого кольору.

Її обличчям з очей і носа, наче сльози, раптово потекли струмочками крапельки живиці; їхній яскравий свіжий солодкий запах жахав своєю неправильністю. Їй відвисла щелепа в мовчазному округлому крику, а тоді з-під її нігтів виповзли крихітні білі корінці, ніби то швидко ріс дуб. Вони з раптовою жахливою швидкістю обплітали кайдани, тверднучи та перетворюючись при цьому на сіре дерево, і кайдани порвалися з таким звуком, із яким розколюється лід посеред літа.

Я нічого не робила. Робити щось було ніколи: це відбувалося швидше, ніж я взагалі могла встежити. Ось Кася у кайданах, а ось вона вже наскакує на мене.