Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

— У мене нічого з нею не було. Це фотомонтаж, — прохрипів він.

— Вислухайте мене, Смоложе, — Мокк струсив сніг з пальта. — Припиніть пиячити й стежте далі за Гаґеншталем. Можливо, моя дружина підтримуватиме з ним зв’язок. Навіть якщо барон вас зауважить і виконає свою погрозу, можете бути спокійні. Я просто отримаю фотомонтаж. Я вже про це знаю і нічого вам не зроблю. А тепер протвережуйтесь і стежте за кожним кроком барона фон Гаґеншталя. Все.

Смоложеві вдалося пальцями причесати волосся. Він запнув піджака, поправив перехнябленого капелюха й повернувся до забігайлівки. У темному коридорі його перепинила дужа рука Цупіци. Вірг вийшов на подвір’я й підійшов до Мокка.

— Відпустити його? — спитав він.

— Так, не треба за ним стежити. Його переслідуватиме власне сумління.

Вірт подав Цупіці відповідний знак.

Бреслау,

п'ятниця 9 грудня,

сьома година ранку

Усю середу й до полудня четверга падав сніг. Місто було сповите легким, м’яким серпанком. Замість цокотіння коней, запряжених в екіпажі, мешканці Бреслау чули легкий шум саней, що сунули вулицями. Замість стукоту каблучків жіночих черевичків чутно було скрип снігу, замість хлюпотіння брудної води — сухе морозяне потріскування. Шибки вкрилися льодяними квітами, з коминів бухала кіптява, ковзанярі змагалися на замерзлому ставку біля будинку Сілезького Регентства, служники чистили снігом килими, а візники дихали горілчаним перегаром. Пополудні в четвер сніг перестав падати. Мороз посилився. Легенькі й товсті снігові перинки перетворилися на грубі, шорсткі брили. Їхню білу поверхню було закаляно собачою сечею й кінськими кізяками. У провулках біля Соляного ринку бездомні вкладалися в позах, у яких вони хотіли б померти, а злочинці зачинялися у своїх безпечних, теплих і смердючих норах десь між Нойвельтґасе й Вайсгерберґасе. Газети повідомляли про шахрайства Віллі Ванґа, який, переодягшись у гусарський мундир, обкрадав закоханих у нього служниць і статечних пань, а також про два жахливі й витончені вбивства. Убивця зацікавив лише журналістів і вже отримав від них кілька психологічних характеристик.

Про все це не знав той, кого газети називали «зіркою бреславської кримінальної поліції» або «гончаком, наділеним непомильним інстинктом». «Геній криміналістики» уже втрете підставляв голову, що дудніла після пиятики, під струмінь крижаної води, а служник Адальберт витирав шорстким рушником його скуйовджене волосся й почервонілу потилицю.

Не дивлячись у дзеркало, Мокк розчесав волосся кістяним гребінцем, насилу запнув тугого комірця й перейшов до їдальні, де на столі парував дзбанок з кавою, порічковий джем солодко розтікався на хрумкій скоринці білих булочок, а яйце спокушало тремтінням жовтка в слизькій оболонці білка. Але апетиту в Мокка не було, і то не через надмірне уживання портвейну, який учора добряче порушив рівновагу рідин у його шлунку. Причина таїлась у присутності кримінального директора Мюльгауза. Той сидів за столом і ласо споглядав на сніданок, завзято копирсаючи шпичкою в цибухові забитої люльки. Мокк привітався з начальником і сів до столу. Налив собі й гостеві кави. Запала мовчанка.

— Перепрошую вас, Мокку, за це раннє вторгнення, — Мюльгауз нарешті прочистив люльку й порушив мовчанку. — Сподіваюсь, я не розбудив мадам Софі.

Мокк не відповідав, розтираючи язиком по піднебінню жовток, смак якого відгонив залізом.

— У середу Смолож не вийшов на роботу, — продовжував далі Мюльгауз. — Вам відомо, чому?

Мокк відпив кави, яка свинцем лягала в його шлунку. Пошарпані краї хрумкої булки-кайзерки ранили йому ясна, наче сталеві ошурки.

— Що ж, мовчіть і далі, — Мюльгауз зітхнув і підвівся зі стільця. — Ви помовчте, випийте горілки й пригадайте старі добрі часи… Вони вже минають… Без вороття…

Мюльгауз поправив котелка, заховав люльку в шкіряний футляр і ліниво підвівся з-за столу.

— Адальберте! — гукнув Мокк. — Сніданок для пана кримінального директора.

Тоді випив великий ковток кави й відчув дивну гармонію смаків: добре просмажених кавових зерен й ледь припаленого присмаку міцного вина, яке ще й досі подразнювало його шлунок.

— Усе, що минуло, минуло без вороття, — Мокк глянув на Мюльгауза, що знову зручно вмощувався за столом. — Це найрозумніша тавтологія, яку я будь-коли зустрічав.

— Сенеці це було відоме краще, — перед Мюльгаузом бряжчали тарілки й прибори, які вправно розкладав Адальберт. — Quod retro est, mors tenet.[29]

— Сенека був надто мудрим, аби ототожнювати смерть із забуттям, — Мокк провів язиком по шорсткому піднебінню.

— Можливо, — Мюльгауз колупав у яйці ложечкою так само, як перед тим у цибухові, а булка-кайзерка хрумтіла на його попсованих зубах. — Але це вже вам краще знати.

— Так, я знаю. Тим, що проминуло, володіє не лише смерть. Воно опиняється й у скарбниці моєї пам’яті, — Мокк запалив цигарку із золотистим мундштуком. Над столом попливли хмаринки диму. — А над пам’яттю, як і над смертю, ми не пануємо. Хоча й не повністю. Вчиняючи самогубство, я обираю вид смерті, а під час бою