Читати книгу - "Байки проти ночі"

Макс намагався більше ні на що' не звертати уваги, відчинив двері на балкон і вийшов на свіже повітря.

Унизу відбувалася сцена з «Парку юрського періоду». Доісторична рептилія поїдала дітей на дитячому майданчику… Інженери комп’ютерних спецефектів здохли б від натуралізму.

Макс підпалив цигарку, відвернувся від нудотного видовища й помітив удалечині величезний авіалайнер, що врізається в багатоповерховий житловий будинок. Високо в зеленому небі з чотирма сонцями висіли сотні кораблів прибульців.

І раптом знову все зникло.

Він докурив і повернувся в кімнату. Ось тільки відчувалося щось лихе в цьому черговому затишші. Цього разу воно слугувало недобрим знаком — мертвим штилем, що передвіщає наближення урагану, коли здається, ніби напруга буквально електризується в повітрі.

Чесно кажучи, якщо не зважати на його перші халепи в місті, то все, що з ним дотепер траплялося, було ще досить сумирним у порівнянні з тим, що могло би трапитися.

«А як щодо паразитів? — пролунав у його свідомості гидкий голосок. — Тих самих, що вилазять у кіно зсередини? Здоровенних ненажерливих тварюк, які…»

Макс здригнувся і змусив цей голосок заткнутися (мимоволі прислухався до себе), благаючи, щоб він більше не повернувся.

Коли Макс проходив повз письмовий стіл, кутиком ока помітив якийсь рух і відскочив убік. Але це виявилася лише його власна тінь.

«Так-так, приблизно так воно й починається… божевілля», — подумав Макс.

Близько сьомої він пішов на кухню пообідати, потім сходив у туалет і навіть трохи послухав музику з приймача, налаштувавшись на одну з львівських радіостанцій. Як і раніше, нічого не відбувалося. Холодильник не погнався за ним, гнівно ляскаючи дверцятами, їжа поводилася як слід, а унітаз не перетворився на фумаролу, що вивергає лайно. Але чим довше тривав цей спокій, тим лиховіснішим він ставав.

Перші ознаки чиєїсь присутності Макс відчув за чверть восьма. Він сидів у вітальні, час від часу поглядав на екран включеного телевізора, що, як не дивно, чесно дотримувався програмного розпорядку.

Спершу Макс це лише відчув. Він вирубав «ящик» і уважно оглянув кімнату. На перший погляд змін, не відбулося. Якщо тут щось і було, воно або залишалося невидимим, або ще не виказало себе настільки, щоб його можна було помітити.

Макс знову оглянув кімнату. Нічого. Мабуть, здалося. Гнітюче затишшя могло навіяти що завгодно. З іншого боку, існувало ще одне пояснення — невідомий препарат припиняв дію. У Макса навіть зародилася несмілива надія, що, ймовірно, так воно і є. Справді, а чому б ні? З часом те дрантя має втратити вплив… дідько, не може ж воно діяти безкінечно!

Не дивно, що тепер, після всього, що сталося, зовнішній спокій оточення, здавалося, тільки виглядає таким, як старі шпалери, під якими кишать голодні полки пацюків, ладні будь-якої миті вирватися назовні.

Він помітив ледь уловимі порухи під килимом, коли обертався, щоб знову ввімкнути телевізор.

Здавалося, хтось обережно пощипує килим знизу. У Макса миттю підтягло живіт, наче в ньому утворився низький тиск. Він відступив до вікна й дивився на рухливий килим. У квартирі стояла мертва тиша. Довгий темно-сірий ворс неприродно випрямився над похилим горбом, погойдуючись з боку в бік, як трава від невидимого вітру. Потім горб плавно перемістився ближче до центру килима, кілька секунд стояв нерухомо… і почав рости.

Килим був надто щільним, щоб передати конкретні обриси того, що під ним було. Але в Макса склалося враження, що це нагадує людську фігуру. У будь-якому разі, так, напевно, міг би виглядати він сам, коли б заліз під килим, щоб налякати маму.

Коли вільний бік покриття відповз через тиск знизу на цілий метр, а другий натягнувся під ніжками серванта, Макс усе ще вирішував, що йому робити. Звичайно, можна було втекти в свою кімнату й замкнутися, підставити під ручку дверей стілець або взагалі вискочити з квартири. Але щось підказувало: його зусилля марні. Зрештою, це було в його голові. І водночас тут — у вітальні. Він залишився на місці, щоб принаймні не випускати з поля зору те, що зараз дісталося краю килима, припіднявши його над підлогою.

«Зі мною нічого не трапиться, — сказав собі Макс. — Воно не посміє заподіяти мені шкоди. Тому що все це в мені…»

Насправді він був дуже далекий від такої впевненості. Дуже.

Край килима задерся високо вгору… і гепнувся на підлогу.

На ньому був чорний костюм строгого крою й чорні туфлі італійського стилю з гострими носаками. Пряме довге волосся спадало на плечі, а очі на вузькому білосніжному обличчі були такими темними, що здавалися дірами.

Незнайомець дивився на Макса й одночасно немов крізь нього. Він зробив крок назустріч, протягаючи до нього руку, ніби хотів переконатися, що Макс не є плодом його уяви.

Їх розділяло приблизно два невеликі кроки. Макс помітив, що рука цього типа така сама біла, як і обличчя, а на пальцях відсутні нігті. Він про всяк випадок потрусив головою, але Блідий Незнайомець не зник, не розчинився в повітрі, як дід. І навіть посміхнувся тонкими губами, ніби зрозумів, що так Макс намагається його позбутися.

«Якщо він частина моєї підсвідомості, — майнуло