Читати книгу - "Монети для патріарха"

Але поки що треба було пішки відійти якомога далі, бо коли гайдуки (Мусій так і подумав — гайдуки!) здогадаються, що один утік, то навряд чи будуть далеко шукати.

Він ішов паралельно шляху, коли, нарешті, трапилося те, що мало трапитися вже давно: від лівого чобота відлетіла підошва.

Мусій зупинився й почухав потилицю — його ноги були не панськими, він міг іти босим і по камінню, але ж не вночі!

Він обрав позицію, де його не видно було з дороги навіть удень, сів, притулився спиною до кам’яної брили.

І знову прийшло-накотило. У напівсні (одним вухом сердюк все-таки слухав) йому ввижалися обличчя то Якова, то, частіше, Мар’яни — і він картав себе, що не вберіг їх.

Чому не вмовив Якова залишитися в Ягорлику? Чому, йолоп, дурень, віслюк, стріляв у рибину? Ах, їсти закортіло! А тепер Мар’яна мертва…

(Інколи з’являлася думка, що раз уже розбійники знаходилися так близько, що почули постріл з пістоля, то табір вони все одно виявили б. Проте Мусієве сумління цю думку гнало.)

Водночас було таке враження, ніби його обступило щось, чому він і назви не знав. Як не знав, до речі, що сидить на місці, де ще тисячі років тому існувало святилище, потім грецький храм…

Начебто щось рухалося та шепотіло вночі.

Це щось намагалося йому, Мусію, щось повідомити.

Він не міг зрозуміти, але чомусь не боявся.

Несподівано до його вух долинула тиха далека пісня.

Він не міг розібрати слів, проте йому здалося щось рідне в тих звуках. Сердюк уже підхопився, аби рушити на голос, проте боса нога вдарилася об гостре каміння, і разом з болем прийшла думка: а що, коли його нечиста сила заманює?

Потворник присів знову, проте пісня наближалася.

Несподівано він розібрав слова…

Мусій підскочив. Він не міг інакше! Не мало значення нічого більше — ані можливі жарти нечистої сили, ані те, що розбійники були не дуже далеко.

— Агов! Ти де? Йди на мій голос!

Невідома в темряві жінка зойкнула, сердюк зрозумів її правильно, сам щойно про нечисту подумав:

— Та не бійся, я свій, козак я! Отче наш, іже єсі на небесєх…

Пролунав зойк, потім якесь бурмотіння, і, нарешті, з темряви вийшов… вийшла… старий чи стара… в лахмітті. Ільченко не зразу зрозумів, що старий, і не одразу втямив, що означає його нерозуміння.

— Як тебе звуть? — писклявим голосом почав євнух.

— Мусій.

— А мене Дмитром… звала мати. Стій! Ти що, потурнак?

Колишній Дмитро лише зараз розгледів Мусієву чалму.

— Та ні! То, — сердюк підніс руку до голови, — то пусте.

— Слухай, а може, ти мені снишся? Я вже й позабував, як наші виглядають, то, мо’, ти й мені снишся напівтурком, га?

Мусій зітхнув. І сказав те, чого не міг, не мав права, не повинен був говорити:

— Настільки не снюся, що візьму тебе із собою.

Нещасний здригнувся, неначе від удару, але швидко опанував себе:

— А кому я там потрібен?

Тепер нічого було сказати Мусієві.

— Мене угнали, коли правий берег воював з лівим. На правому Тетеря гетьманував, а на лівому — не пам’ятаю. Тетеря орду й покликав на нас.

згадав Пройдисвіт слова думи, яку чув нещодавно.[77]

— Зараз у нас один гетьман для обох берегів.

— Ну, дяка Богові! А тут наче султан один, але ріжуть одне одного, пана мого вбили, дівчат задушили. Там наших теж дві було, ми з ними співали. А потім плакали. Їх задушили, мене — а, вважай, мені нічого не зробили.

Раптом десь неподалік заспівав півень.

І привид щез.

Мусій здригнувся, але не так уже й сильно. Якби він знав нашу термінологію, то сказав би, що на рівні підсвідомості давно здогадувався, що розмовляє з духом.

«Мені нічого не зробили» — просто зарубали чи закололи.

Дійсно, для євнуха це, можливо, визволення.

Повітря вже було сіре.