Читати книгу - "Предок"

— Кілька вбогих хатин перед очима смертних, це — Бетанія, Ель Азаріє. Перед Всемогутнім же — це найкраще з усіх місць на світу. То тут переможена була смерть! Але, що — смерть?! Гіршого за неї ворога людства, тут переможено: нетвердість у вірі!

Ідучи, байкар[162] араб ткав барвистий килим оповідання.

— Чи ж не падає прозора й чиста дощева вода і з найчорніших хмар? Всемогутній керує смертю, як вождь каравани найслухнянішним із верблюдів своїх…

Байкар приклав свою сопілку до уст і випарував із неї цілий потік звуків, немов черпав матеріял для оповідання з цих срібних струмочків.

Усміхнувся приязно, заткнув за пояс сопілку й продовжував:

— Слова злітаються на голос сопілки, як голуби на голос того, хто кормить їх. Он, бачиш — і Ель Азаріє!.. І от, — було: Ііса бен-Маріям[163] — пророк із Назарету, — торкнувся не раз землі цієї благословенною своєю ногою. А жили там, в Ель-Азаріє дві сестри. Про старшу говорить мудрість народня: була така господарна, що вміла б і з ослячої ноги випрясти пасма вовни. Друга ж була принаднішою за розквітлу троянду при вранішнім сонці. Мали ці сестри брата, також господаря дбайливого, що пам’ятав мудрість стародавню, яка говорить: «Поле хліборобове — Відвічному належить. Бо ж Він створив землю. І прийде день, коли запитає Всемогутній: «Що ж ти зробив із шматочком землі, що Я тобі позичив?» Молодий ще був, той брат. Ще й жінки не припровадив під дах батьківський і дітей ще своїх не бачив. Та ж нагло покликав його найсумніший і найблідший з Ангелів Божих — Азраїл, післанець смерти. І сестри над труною брата свого бездітного так болісно заводили жалібний плач свій, що й наймані плачки щирі сльози з очей своїх стирали мовчки. І почув про нещастя сестер Ііса бен-Маріям.

Та ж пізно почув: уже три тижні[164] лежав небіжчик під кам’яною плитою.

А все ж таки пророк Ііса звелів відвалити камінь із гробниці.

Аж старша небіжчикова сестра промовила:

— На що ж мріяти про те, що бути не може? Що сталось — сталось. І це — дійсність!

Друга ж сестра — красуня, — впала до ніг пророкових:

— Не має меж надія серця людського! І поза смерть, у вічність сягає вона. Чи ж милосердя й сила Всемогутнього були б менші за силу серця людського? Звели, Вчителю, братові моєму нехай вийде з домовини своєї! І воскресне він.

І сталось, як вірила красуня.

Сталось воскресіння. Бо ж воно є певне, як смерть і як життя…

Коли вже стояли біля звалищ та купи каміння, недалеко від дороги, старий араб подав Карльосові руку, допомагаючи йому спуститись у «Лазареву гробницю» по кам’яних, стертих сходах.

— Ступай обережно, — радив араб. — як годин у добі — тут 24 сходи[165]. Тяжко ними йти й не спіткнутись до «дверей воскресіння». Але не важче, як прожити одну добу й не оступитись на стертих і слизьких сходах життя!..

Partout ou montent les fleurs

de la l?gende, il y a dessous

le terreau solide

de la v?rit?.

Рівним кроком, не кваплючись, пливе каравана під мурами емірових садів.

Із плоскуватого даху вежі-тераси на розі муру Карльос проводить поглядом верблюдів, оздоблених синьо-червоними китицями. Попліч із Лясердою, недбало обмахується галузкою жасміну юнак із блідим обличчям, що не опалилося навіть під африканським сонцем.

Напевне під його турбаном буде волосся ясної барви, як у людей із Півночі.

— Чи не здається тобі, Адаме, — повертається до нього Карльос, — що коли б ці верблюди могли говорити, вони сказали б: «Нехай летить час і нехай люди квапляться до могили. Ми ж кроку не додамо. Так бо носили ми пустинею днедавних мудрців, …і навіть тих, що дізнались про таємницю Зорі Вифлеємської…»

Адам підніс задумливо-журливе, гостро й тонко закреслене обличчя, його темно-блакитні очі[167] іскристо всміхнулись до Карльоса:

— Для мене загадка не верблюди, а ці номади. Самі вони — завжди в русі, а