Читати книгу - "Поки Бог спить"

— Так… — Данило Гостомислович обміркував почуті слова. — Виходить, племена невідомі, а вже стількох замучили?

— Дехто каже, що це гоги та магоги, яких Гедеон запер у горах і вийти вони мали при кінці світу, — поважно докинув Мирослав.

— Ой, лишенько! — зойкнула Світловида.

— Не лякай матір, Мирославе. Русь стояла, стоїть і стояти буде! Але, чую, сильні вороги прийшли до нас… Тому, синочки мої, і я піду з вами.

— І я, діду, — підхопився з місця Левко.

— Та ти що? На старості літ — й у похід? Чи мало ти ходив у ті походи! Вже хай сини йдуть! — заголосила Світловида. — А ти, Левчику?! Ти ж ще хлопчисько зовсім!

— Цить, стара! — прикрикнув Данько Гостомислович. І вже лагідніше: — Це вже останній похід, присягаюсь! Та й синочкам треба допомогти… І не перечте мені! — хряснув він кулаком по столу, що аж миски підстрибнули, коли побачив, що Боримир та Мирослав хочуть щось сказати проти.

— А ти, юний лицарю, — це вже до Левка, — будеш сидіти з бабусею. І не скигли, бо зовсім відправлю додому, сестер доглядати. Затямив?

— Затямив… — невдоволено пробурмотів Левко.

У літо 6732[60] у квітні місяці три князі Мстислави: Київський, Чернігівський та Торопецький, що княжив на той час у Галичі, рушили у Дике поле. Зібралося руське військо біля Славутинських порогів, біля Варязького острова[61], куди прийшли і чернігівці, і кияни, і смоляни. Були тут і кінні дружини галичан, волинців, курян, трубчан і путивльців. Одним словом, уся Руська земля! А частина галичан прибула на човнах — спочатку Дністром у море, морем до гирла Славути і з гирла — до порогів. І було човнів багато, чи не тисяча.

Данько Гостомислович не міг нарадуватися. Уся, уся Руська земля[62], як за часів великого князя київського Володимира Мономаха, йшла на небаченого ворога!

Та радість його була передчасна. Толковини-половці[63] вели їх Диким полем назустріч ворогові, а кляті татари все уникали бійки. Двічі руські наздоганяли їх, і двічі невідомі степняки розсіювалися, залишивши по собі лише велике стадо корів, яких забрали у половців.

Здобувши легкі перемоги, князі руські почали сваритися, хто з них перший. Особливо ж не могли помиритися князі Київський та Торопецький, хоч і були братами у других.

Аж, нарешті, біля річки Калки, супротивники зустрілися віч-на-віч[64]. Князь Мстислав Торопецький, прозваний Удатним за сміливість та хвацькість, не став чекати інших князів, бо не хотів ділити перемогу з іншими, а одразу, щойно перейшовши річку, кинувся у бій. Чернігівці ж тільки-но переправились через річку, а кияни взагалі залишилися на іншому березі і почали ставити табір.

Данько Гостомислович перепливав Калку серед останніх. Його загін, іцо складався зі старих воїнів, славетних у минулому богатирів, князі спогорда навіть не брали до уваги. Та й навіщо брати в бій цих обважнілих дідуганів на старих шкапах, із якими вони, може, ходили ще в перший свій похід? — думали зверхники. — Нам треба міцно вдарити, і татари побіжать! А як їх ловити та брати в полон, то краще це зроблять молоді та прудкі. — Та старі воїни не зважали на кпини і без зайвих слів зайняли місце у хвості, яке їм відвели князі.

Воїни вплав, дуже поволі, тримаючись за кінські гриви, долали швидку течію річки Калки. Сірий, далекий нащадок того Сірого, якого Данько Гостомислович привів зі Святої Землі, плив поруч. Нарешті Данько Гостомислович дістався до берега і одразу ж спробував залізти на прибережну кручу.

— Що ти там виглядаєш? — гукнув знизу Ольбег Путятич.

— Та своїх видивляюся. Пішли в перших рядах. Дуже вже хотіли битися…

— І куди так квапитися? Ще встигнуть повоювати!

— Молоде, кров гаряча… — Данько Гостомислович почав спускатися додолу.

— Молоді — то хай. А ось Мстислав Торопецький уже не хлопчик — куди ж він погнав стрімголов?! Галицький боярин Юрко Домажирич, що вже був у бою з татарами, казав мені, що вони гарні ратники й стрільці вельми влучні. їх сідлами не закидаєш.

— Ото ж бо і воно. Хоч би нам самим прочуханки не дали.

Олександр Попович, славний богатир, що вів їхній загін, вже сидів на коні.

— У лаву шикуйсь! — наказав він.

Воїни потроху почали шикуватися.

Раптом на обрії з'явився вершник. На ньому, наче крила, розвівалося червоне корзно, і за ним богатирі впізнали Мстислава Удатного.

— Куди це він?! — у Данька Гостомисловича болісно защеміло серце.

— Тікає, сволота! — сплюнув Путятич.

Мстислав Удатний, наче вихор, пролетів повз руських богатирів на своєму прудкому «угорці», не удостоївши старих воїнів навіть поглядом. Та їм і без слів усе було зрозуміло. Однак ніхто не кинувся назад, на інший берег; усі продовжували шикуватися у лаву.