Читати книгу - ""Людина без нервів""

Видно, Сергій не схотів утрачати останньої надії. Він підвівся, і Женько обмотав його груди мотузкою, зав'язавши на спині потрійний вузол.

— Ходімо! А ви, хлопці, стійте про всяк випадок ближче до води.

Дійшовши з Сергієм до середини мосту, Женько зупинився:

— Тут будемо. Тут глибоко. Лізь!

Я знав, що під мостом Сергієві було не більш як по шию, та й взагалі в нашій річці біля міста важко знайти місце, де було б глибше. Сергій з острахом подивився вниз, і я подумав, що він зараз побачить дно. Однак вода була досить каламутна. Сергій потоптався на місці якийсь час і, зітхнувши так голосно, що навіть ми з Віктором почули з берега, переступив через поручні спершу однією ногою, потім другою. Стоячи за поручнями, він знову подивився на воду, потім на Женька.

— Лізь, лізь! — сказав той.

Сергій обхопив руками палю і посунувся вниз, а Женько поступово попускав мотузку, але так, щоб вона лишалася весь час напнутою.

От Сергій занурився у воду по плечі. Перегнувшись через поручні, Женько стежив за ним.

— Пливи! — скомандував він.

Сергій заборсався, але тільки-но Женько ослабив мотузку, він знову обняв палю й повис на ній.

— Відпусти палю! — сказав Женько.

Сергій мовчав і відпльовувався.

— Відпусти, кажу! Що ти вчепився?

Сергій відпустив палю і з страшною силою замолотив руками й ногами по воді. Женько швидко відтяг його од палі й закричав:

— Спокійно! Спокійно! Плавно під себе загрібай, плавно!

Але Сергій уже не чув його — він зник під водою, тільки кола пішли від мотузки. Женько зачекав секунд зо дві, сподіваючись, що він випливе, потім витяг свого учня на поверхню.

— Відпочинь трохи, — сказав він.

Сергій відпочив, тоді Женько знову скомандував йому: «Пливи!» — і знову той заборсався; а його учитель кричав: «Спокійно! Під себе підгрібай!» І знов Сергій зник під водою, і знов Женько витяг його, переляканого й захеканого. Так повторювалося багато раз.

Хвилин через п'ятнадцять Сергій таким голосом крикнув: «До біса! Не можу більше!», що Євген тут же підтяг його до палі й допоміг вилізти на міст.

— До бі-бі-біса все це плавання! До бі бі-біса весь цей похід! — сказав Сергій і швидко заходив по пляжу, щоб зігрітися.

Женько сів на пісок. Він весь блищав од поту, і вигляд у нього був такий стомлений, що ні я, ні Вітя більше не наважувалися його лаяти.

— Не треба мені ніякого походу! — повторив Сергій, проходячи мимо.

Ми подивилися йому вслід. Вітя неголосно сказав:

— Тепер каже «не треба», а як буде старт, захворіє з горя.

— Авжеж, — відповів я. — В усіх наших подорожах він найактивніший був. А тут усі підуть, а він сам дома сидітиме.

Женько машинально згрібав руками пісок, будував з нього піраміду.

— А я, гадаєте, піду, якщо Сергія не візьмуть? — сказав він, не підводячи голови. — Думаєте, у мене совісті немає?

Незабаром Вітя одійшов від нас і заходився вичерпувати консервною бляшанкою воду з човна. Женя про щось думав, поглядаючи то на човна, то на Сергія, який пішов на другий кінець пляжу. Раптом він, стишивши голос, звернувся до мене:

— Відпочинемо дещицю і ще один спосіб спробуємо. Тільки ви мені допоможіть.

Я присів перед ним навпочіпки:

— А що за спосіб?

— Мені Юрко Поспєлов розповідав. Каже, його так батько навчив. Посадив у човна, відплив од берега і викинув його за борт. Юрко подумав, що там глибоко, став щосили борсатися, щоб життя своє врятувати, і поплив. Допоможете?

— Допомогти, звичайно, допоможемо. Тільки де ти знайдеш глибоке місце?

— А глибокого якраз і не треба шукати. Треба тільки сказати Сергієві, що там з ручками.

— Напроти вербових кущів є таке місце, — сказав я. — Там вода якась зелена, темна, здається, що й дна немає, а насправді» аніскільки не глибоко.

Домовившись про все, ми гукнули Сергія й запропонували йому покататися. Сергій відповів, що для нього «плавати на човні — то тільки ятрити себе», але тут же взявся допомагати Вікторові вичерпувати воду. Вправившись з водою, вонп зіштовхнули човна й залізли з нього. Нам так і не вдалося попередити Вітю про те, що ми замислили. Ми посадили Сергія стернувати, я вмостився поруч з ним на кормі, Женько сіп на весла, щоб бути ближче до нас, а Вітя розташувався на носі.

До вербових кущів було метрів з п'ятсот. Наш човник, добряче навантажений, сильно осів і повільно посувався проти течії. Піщаний пляж скінчився. Праворуч потяглася майже прямовисна глиняна круча з безліччю крихітних печерок. Десятки ластівок ширяли в цьому місці над річкою, то пікіруючи до самої води, то високо злітаючи. Часом котрась із пих зникала в одній з печерок і через кілька секунд випурхувала звідти знову.

Нарешті ми дісталися до місця, де під кручею росли куші верболозу, опустивши нижнє гілля у воду. Я моргнув Женькові? і, як було домовлено, голосно спитав:

— Женько! А що, тут глибоко?

— У-у… — протяг він. — Тут навіть я не можу допірнути.

Сергій подивився на темну воду.

Ми з Женьком переморгнулись. Я обіруч уперся Сергієві в плече і штовхнув його.

— Ой, що ти робиш! — скрикнув він і вчепився в борти. Човен сильно гойднувся.

— Досить дуріти, ви! Перевернемося! — сказав Вітя, але Женько схопився і кинувся мені на допомогу.

Я відхилився і всім корпусом щосили штовхнув Сергія в бік…

Пролунав крик, я відчув, що кудись лечу, потім навколо мене зашуміла вода.

Пірнувши,