Читати книгу - "Стежкою легенд"

Інше страховисько, мінгарисаока, зобов'язане своїм походженням істоті особливого роду.

Сходячи з гір, мангарисаока («той, хто має вуха до підборіддя») навряд чи примічає щось навкруги: довгі вуха затуляють йому очі. На півдні острова це капловухе опудало називають «токатонготра» — «однокопитний». За переказом, він має одне кінське копито і реве, як віслюк. Ця обставина та довгі вуха, якими поговір наділяє демона-токатонготру, видають його… осляче походження. Кількасот років тому пірати — перші колонізатори острова — завезли на Мадагаскар коней і віслюків. Коли піратське царство [45] було розгромлене, коні й віслюки розбрелися по острову й здичавіли.

Незвичний для місцевої фауни вигляд цих тварин спричинив до піднесення віслюка в сан усемогутнього демона.

1770 року французький мандрівник де Модав повідомив, що довговухі «лісовики» водяться ще на околицях Фор-Дофіна.

«Досі, — пише бельгійський зоолог Б. Ейвельманс, — ходять поголоси про здичавілих віслюків, які нібито живуть у лісах Мадагаскару. Виявлено якось навіть сліди їхніх копит. Проте, попри всі зусилля, натуралістам не пощастило спіймати віслюкоподібного демона».

Залишмо тепер казковий острів лемурів і здійснімо морську подорож: перепливімо Індійський океан і висадимося на узбережжі Австралії.

Коли нам поталанить, то, втрапивши до лісу, що розкинувся на найближчих пагорбах, ми, можливо, почуємо веселе привітання австралійських нетрів — голосний заразливий регіт. Кажуть, що, зачувши його, ніхто не може втримати сміху. Та що більше дослуховується людина, то дужче починає тривожитися. А таємничий смішко й далі колошкає лісову чащобу. Його надмірні веселощі бентежили ще перших голландців, що висадилися на узбережжі Австралії. Вони назвали лісового насмішника «Ганс-смішко».

— Хто це так голосно сміється у вашому лісі? — запитали в австралійців.

— Табалла, безсмертний хлопчик, — відповіли ті дещо неохоче.

«У нас отак лісовики регочуть. Добра від таких веселунів не жди!» — і мореплавці з країни тюльпанів поклали собі триматися якнайдалі від Табалли.

Але «безсмертний хлопчик»-смішко виявився усього-на-всього рибалочкою — довгоносим птахом-рибалкою.

— Птах-сміхотун кухабарра водиться і в лісах Індонезії. Демонічним реготом уранці, опівдні і ввечері порушує він спокій нетрів. Кукабарри розпочинають свій щоденний перегук в один і той самий час. Кажуть, ніби цей сміхотливий хронометр такий точний, що по ньому можна перевірити годинника.

У наш час веселун Табалла — одна з пам'яток Австралії. Туристи мріють почути його сміх. Належно оцінивши популярність свого пернатого земляка, австралійське радіо розпочинає передачі незвичними позивними — сміхом кукабарри.

Кукабарра.

У лісах Індонезії по сусідству з кукабаррою і на деяких Філіппінських островах, як розповідають місцеві легенди, живуть маленькі людинки. Гномів можна побачити лише вночі. Прудкі й безшумні, скачуть вони по деревах. Гноми мають вогненні очі, а на пальцях круглі присоски. З диявольськими посмішками, що розтягують їм рота від вуха й до вуха, оточують «яра-ма-я-ху» заблукалу людину. Примари стрибають на паралізовану зі страху жертву, присмоктуються до неї усіма своїми лапами і «випивають» з людини кров.

Отже, міф знайомить нас ще з одним упирем-при-марою. У точно змальованому легендою портреті демона легко впізнати риси маленької напівмавпочки — довгоп'ята. Він справді має величезні очі, які світяться в темряві, великий рот до вух і довгі з присосками на кінцях пальці. Інколи його звуть мавпою-жабою, бо довгоп'ят на своїх ногах-дибах скаче, як жаба. Вагою звірятко не більше за курча (140 грамів при довжині тулуба 20 сантиметрів), а робить стрибки більше за 2 метри.

«Демон» ярама-я-ху (довгоп'ят) погрожує.

Довгоп'ят схожий на казкового троля, але він ніколи не нападає на людей і не п'є їхньої крові. Це один з безневинних мешканців тропіків. Однак навіть далека від забобонів людина, коли вперше бачить довгоп'ята. мимоволі відчуває неспокій. З виряченими блискотливими очима, гострими вухами, задніми ногами, схожими на диби, з постійно ошкіреним у беззвучному сміхові ротом, він і справді схожий на привид. Недарма зоологи один із різновидів довгоп'ята звуть латиною спектр [46], тобто привид. У сутінках дикого лісу, сповненого дивних звуків і шемроту, жахливе враження, яке справляє довгоп'ят, зростає у сто крат. Про те, як воно може подіяти на людину, свідчить така приключка.

«Демон» атакує!

Якийсь американський солдат заблукав у джунглях Філіппінських островів. Проблукавши багато годин лісом, він ліг відпочити. Пробудження його було жахливе: просто нього сидів привид з ощиреним ротом і двома вогненними кулями замість очей. «Лісовий дух» посміхався зле й урочисто. Знавісніла від страху людина, лементуючи, кинулася навтьоки через хащі.

Коли сердегу знайшли, він увесь час повторював: «Ці очі! Ці очі!» Солдат збожеволів.

Маленьке цікаве звірятко, що спустилося з дерева, аби краще роздивитися сплячу людину, мабуть, налякалося не менше. Солдат міг убити його одним щиглем. Але прищеплений в дитинстві острах перед безглуздими образами чортів і привидів запаморочив солдатові розум.

Кажуть, що у страха очі по яблуку. У забобону очі, мабуть, і зовсім як телескопи: наймізерніших і найбезневинніших звіряток маловірний поголос може підняти до рангу всемогутніх