Читати книгу - "Свідків злочину не було"

— Три зазубрини на лапі… Я позначив його терпугом. Це той, із швертбота. Павло…

Аж тоді я подивився на нього. Радутний, увібравши голову в плечі, спускався в каюту. Він ховався від людей.

— Викликай! — кинув одне слово штурвальному майор.

Я знав, кого той викличе по рації — експертів-криміналістів. Скорич кивком голови запросив Табурчака за собою. Втрьох ми увійшли до каюти. Микичур і Лило замислилися на палубі. Їм щось говорив, жестикулюючи, дільничний інспектор Загата. Що ж, столяр і боцман допомогли нам: перший повідомив про якір, другий вказав місце, де лежав школяр. Тренер сидів у кутку; відкинувшись на спинку лави, і втупився поглядом у стіну. На нашу появу — ніякої реакції. Скорич відверто, з цікавістю розглядав Радутного. Табурчак, приголомшений, нічого не розумів, перебігав знетямленими очима по кожному із нас, м'яв пальцями мокру пачку сигарет, поки вона не розлізлася…

— Починайте, громадянине Радутний, — я сів напроти нього. — Як це сталося?

Він не змінив пози, проте в ній уже не було зверхності, а його м'язисте тіло обм'якло, втратило привабливу стрункість.

— Я його не вбивав, — глухо, зміненим голосом сказав, і обвітрені губи зрадливо сіпнулися.

— Можливо, — погодився я. — Експертиза покаже.

— Не вбивав, — повторив тренер.

— Про кого це він? — мов прокинувся Табурчак.

— Слухайте, Вадиме Івановичу, слухайте, — підняв руку майор.

— Руслан… — тренер зло зиркнув на Табурчака і сказав: — Я. помітив, що він чимось, схвильований, занадто збуджений і недавно плакав. Запитав, що сталося. Не відповів. Ми вийшли в лиман. Працював хлопчина, як ніколи, погано, ніби геть-чисто забув те, що вмів. Я припинив тренування, слово за слово, і він розповів, що батько, мовляв, поїхав у відрядження, а сьогодні бачив його у місті, на вулиці Свердлова, на балконі другого поверху чужої квартири. Він туди забіг. Господарка накричала на нього, що то йому здалося, бо сонце напекло голову. Але Руслан угледів під вішалкою батькові туфлі…

Табурчак мимоволі подивився на свої ноги в шкарпетках. І ми теж. Інженер, мабуть, уже не шкодував за туфлями.

— Далі, Павле Трохимовичу, — нагадав я.

— А далі… — Тренер знову лиховісно глянув на Табурчака. — Руслан допитувався: чому батько їх обманув? хто йому та тьотя? Чи любить він маму? що робити — мовчати чи сказати їй? як поводитися з батьком?.. Що я міг йому порадити? Чужа сім'я — темний ліс. Руслан плакав… Я його заспокоював. Наче вгамувався. Я хотів пливти до берега, та він попросив продовжити тренування. Напевне, щоб забутись. А потім… — Голова Радутного похилилася, і він підпер її долонею, потер лоб, скривившись, ніби від нестерпного болю. — Неуважним став Руслан… На розвороті забарився, переставляючи парус, і той відкинув його на корму. Впав хлопчик на лапу якоря скронею…

— Він бреше! Бреше! — схопився Табурчак, якого трясло, мов у лихоманці, й тицяв у Радутного пальцем, обліпленим тютюном.

— Сядьте! — владно наказав Скорич. — Сядьте!

Інженер опустився на лавку й заплакав. Неприємне видовище, коли плаче чоловік. Скільки презирства до Табурчака було у погляді Радутного.

— Я кинувся до Руслана — мертвий… Що я пережив… — Тренер заплющив очі і зітхнув.

— Навіщо ж ви?.. Адже це злочин — сховати труп людини, яка нехай навіть загинула від нещасного випадку.

— Злякався, — Радутний гірко посміхнувся. — Злякався, що мені ніхто не повірить, злякався за своє майбутнє. Я чесно працював, виховав не одного чемпіона. Призначили мене тренером збірної, відкрилася чудова перспектива, а тут раптом усе під три чорти: нещасний випадок, тяганина, винний чи ні, проте пляма… Поки розібралися б, що й до чого…

— Бреше… бреше… — затято шепотів Табурчак.

— Звідкіля ви знаєте Кисюру? — запитав я.

— Непоганий спортсмен, його багато хто знає. Іще моя дача з дачею його сестри поруч. Випадково зустрілися, — пояснив тренер.

Долинув гул потужного катера. Пливли експерти-криміналісти. Скорич звівся, і ми вийшли на палубу. Радутний навіть не поцікавився, хто навів нас на слід, як ми розкрили злочин.

— Н-да, коли все. трапилося так, як він розповів, то велику дурницю зробив цей чоловік, — замислено мовив майор. — І прямо як навмисне переплелися ці дві справи.

— Завдяки Шулешко, — додав я. — Коли б вона не викликала свого брата на сьоме липня… Дмитре Юхимовичу, скажіть, коли ви запідозрили Радутного?

— Після розмови із Кнехтом і коли ви повідомили про крадіжку якоря.

Якір мене теж наводив на думку, що саме тренер причетний до зникнення Руслана. До того ж Радутний у своїх свідченнях ні разу не вимовився, що вони відпочивали поблизу очерету. А Кнехт сказав. Це насторожило. І останнє: випадкова зустріч Радутного з товаришем Дениса, якому він дозволив узяти собі металевого карбованця. Я тоді помітив розгубленість тренера, а пізніше, сидячи під туєю, коли проаналізував усе те, у мене майнув здогад, хто міг дзвонити матері Руслана і де знаходився труп школяра.

Аж під вечір звільнився від роботи, коли призахідне сонце вже хилилося, до обрію, Екзамен, як висловився Скорич, я склав на відмінно… з мінусом. Мінус — це мій недогляд на Гарматній, коли я проґавив Кисюру.

Пройшов мимо статуй Венери, Аполлона й Афродіти. Так, сюдою вчора ми йшли з Радутним, і він захоплено розповідав про парусний спорт. Вчора… З того двору вибіг за м'ячем хлопчик у шортах. Я заглянув у двір: круг столу юрмилися чоловіки, звідти долинали хряскіт і вигуки, — забивали «козла». На волейбольному майданчику теж не тихіше — галасували діти. Вони грали у «пекаря» — ставили на цеглину консервну бляшанку й палицею збивали її. Серед них помітив верткого, стриженого наголо хлопчика із строкатою хустиною на шиї, одягнутого в чорні труси й жовту майку. Захоплені грою, діти не помітили, коли підійшов.

— Денисе! — гукнув, не зовсім упевнений, що то він.

Хлопчик різко повернув голову.

— Ходи сюди.

Спираючись на палицю, він підбіг, розпашілий, збуджений, нетерпляче косував очима на своїх товаришів. Коліна збиті, руки у подряпинах, ніс облущений.