Читати книгу - "Заборонена кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— За допомогою цієї іграшки.
Франк здивовано втупився у пістолет, навіть перестав грати. На хвильку запала тиша, чути лише було, як хропе Арчі. Тьмяно виблискував пістолет.
— Гадаю, — сказав я, — нам треба завітати до Льокі додому.
— Кому це «нам»?
— Тобі, Буллі, мені.
— І далі?
— Сунемо йому пістолета під ніс і триматимемо доти, доки не скаже, де сховали Удена.
Франк сидів нерухомо.
— Добре, — зрештою промовив він. — Я піду з тобою. Але за умови, що ти готовий…
— До чого?
— Натиснути на курок.
Тепер уже я втупився в нього. Потім поглянув на пістолет. Мене ніколи не вчили вбивати людей, навіть тих, до яких я ставився байдуже. Проте я був молодий і цінував життя. Стріляти у беззахисне, тремтяче від жаху тіло?
Гадаю, Франк прочитав відповідь на моєму обличчі, бо підвівся, взяв пістолет і кинув у ящик столу.
— Облиш це. Той, хто збирається загрожувати, мусить мати силу виконати загрозу. Інакше така загроза — блеф! Не забувай також, що ота банда пройшла крізь погонь, воду та мідні труби. Вони краще обізнані з психологією вбивства, ніж ми з тобою. — Він витяг з шафи пляшку, налив у келихи і один з них підсунув до мене. — Кинь Льокі та чекай слушної нагоди: рано чи пізно вона з'явиться.
— Проте Поллі, — зауважив я, — не може чекати так довго.
Він глянув на мене. В кімнаті знову запала тиша.
— Поллі… — пробурмотів він перегодом. — Боже мій, звичайно…
Безпорадно сів на круглий свій стільчик, видобув з рояля кілька сумбурних пасажів.
Я присьорбував вино. І враз відчув, як страшенно втомився. Поллі повірила, що я допоможу їй, насправді ж ми тільки змарнували час, дорогоцінний час, і тепер справи стояли значно гірше, ніж до цього. Удена вкрали з-під самого нашого носа, і немає ніякого сумніву в тому, що прокуратура піднесе цей факт як втечу, тобто як визнання провини.
Я поставив келих.
— Чом би тобі не поклопотатися, — кинув через плече Франк, — щоб обидва Фассбендери взялися за справу Удена?
— Вже взялися.
— Але поки що ані батько, ані син не дуже перевтомлювалися.
Він вдарив по клавішах, узяв кілька акордів та заграв оту сумну пісеньку, що так мені подобалася. На якусь мить я навіть забув про Поллі.
— А хто написав слова?
— Відгадай.
— Ти особисто?
— Ні.
— Може, Клер?
— Також ні.
— Тоді не знаю.
— Елен.
Він повторив приспів, прислухався і раптом перестав грати.
— А чому б тобі не зацікавити справою Удена дядечка? З його зв'язками…
Взагалі Франк мав рацію. Якщо прокурор був з Фассбендерами в дружніх стосунках, то на мого дядька він просто молився, бо той сидів десь високо-високо, на самісінькому небі, і, коли натискав на кнопки, на землі гуркотіла гроза.
— Здається, — замріяно вів далі Франк, — варто познайомити Поллі з дядьком.
— Борони боже! — злякано вигукнув я, враз утямивши, де заритий собака. — Виключено. Якщо він довідається про Поллі…
Франк зрозумів. Знову замислився.
— А якщо пограти на його батьківських почуттях?
Я зареготав: собака був заритий саме тут.
— Не підходить? Добре. — Проте Франк помітно образився. — Тоді посилай Поллі до молодого Фассбендера. Велике декольте, сльозинки на віях…
Я жбурнув у Франкову голову подушку. Вона влучила в спину і впала на голову Арчі. Той загарчав.
— Для адвоката ти дуже слабкий тактик, — зауважив Франк.
Хотів заперечити йому, проте не знайшов, як саме. Пролунав дзвоник. Арчі скочив на ноги, загавкав. Франк, підкоряючись його настирливості, відірвався від рояля.
— Це капітан Фосс, — сердито кинув він. — Бува, ще до півдня так надудлиться, що не годен попасти ключем у шпарину.
Я підвівся, узяв пальто.
— Відчиню. Завтра побачимося?
— Треба ще погомоніти щодо Льокі. Можливо, щось придумаємо.
Дзвоник задзеленчав знову: голосно, нетерпляче. Арчі гавкав так старанно, немов одержував за це платню.
— Гадаю, — зауважив я, — тобі давно вже слід подумати про виховання капітана Фосса. Привіт!
Вийшов у передпокій, розлючено рвонув двері, готовий вилаятися, але лайка зависла в мене на язику. За дверима стояла Клер, крутячи над головою розмальовану червоно-білими квітами парасольку; її світлі чобітки були заляпані грязюкою, вітер обліпив постать пальтом.
— Нарешті! — промовила вона. — Нам що, позакладало?
Мені потрібний був деякий час, щоб перебороти здивування: гадаю, вигляд я мав не дуже розумний.
— Боюся, — зрештою видушив з себе, — що мадемуазель переплутала адресу.
Пальцем показала на таблички біли дверей, і я мав нагоду помилуватися її криваво-червоними нігтями.
— Фосс, хіба це не ви?
— Можливо.
— Ну от!
Клер склала парасольку, прослизнула повз мене у передпокій. Труснула плечима, скидаючи пальто, потім вимогливо простягнула його мені.
— Хіба не допоможете?
Я грюкнув дверима, демонстративно засунув руки у кишені і, дивлячись повз пальто, заявив:
— Ні.
— Ваша нечемність, — сказала Клер, — мені не до вподоби. Я навіть ладна забути, що колись мала вас за джентльмена, докторе Тердонк.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.