Читати книгу - "Заборонена кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ага, — промовив я. — Все ж таки не Фосс.
Стала перед дзеркалом і всміхалася, причепурюючи зачіску. Її посмішка мені не сподобалася: вона була надто невинною для того, щоб справді бути такою.
— Звичайно, ні, — іронічно сказала вона. — Невже гадаєте, що ми такі наївні?
Знову посміхнулась, взяла свою сумочку і попрямувала до Франкової кімнати. Я кинув своє пальто на вішалку і поспішив за нею.
Франк виявився стриманішим за мене. Він лише трохи звів брови, потім всміхнувся, підвівся і зустрів Клер люб'язніше за адміністратора «Едему».
— Дуже мило з вашого боку, що вирішили завітати до мене!
І підсунув до неї крісло.
— Ваш приятель, — заперечила Клер, — зовсім іншої думки.
— Мій приятель Фосс страждає на розлиття жовчі, і це його іноді робить дратівливим.
— Не турбуйся! — сказав я. — Мадемуазель Клер чудово інформована. Вона вже вичитала мені за нечемність, несумісну з моїм званням.
Тим часом Клер умостилась у кріслі і натягла спідницю на коліна. Однак її ноги було добре видно, і це було приємне видовище; спідниця також вигідно підкреслювала її фігуру. Взагалі вона мала дуже привабливий вигляд.
— Якщо ви запропонуєте мені віскі, — звернулася вона до Франка, — то не відмовлюсь.
Франк мовчки подався до шафи, витяг келих, поставив перед Клер. Потім підсунув до неї пляшку та сифон. Клер налила собі з пляшки, на сифон уваги не звернула. Підвівся Арчі, обнюхав її чобітки, чхнув і поклав голову їй на коліна. Клер попестила його, Арчі закрутив хвостом. Я свиснув, він глянув на мене і закрутив ще дужче. Іноді Арчі зовсім втрачає інстинкт.
Зрештою я відклеївся од дверей і сів біля рояля. Франк теж сів. Клер дудлила віскі і шепотілася з Арчі. У шибки періщив дощ, у складених перед будинком пустих бочках гудів вітер.
— Затишно вам тут, за містом? — запитала Клер.
Франк посміхнувся.
— Принаймні дешево.
— Але ж ви непогано заробляєте.
— Лише з точки зору мого шефа.
— А твори?
— Нічого не дають.
Мене вражало, звідки у Франка отой спокій: я б давно викинув її за двері. Звичайно, це не прості відвідини — у таку негоду й Арчі не виженеш надвір.
Клер налила собі ще.
— Мені відомий дехто, — сказала побіжно, — хто зацікавився вашою останньою пісенькою. Маю на увазі «Ніч літнього сонцестояння».
— Хто ж саме?
— Ви знаєте про рекламне агентство «Шнайдер»?
— Лише з назви.
— Мене уповноважили запропонувати вам дві тисячі марок. І довгострокову угоду.
— На що?
— На всі права щодо цього твору.
— Ні, — сказав Франк. — Адже ви прийшли купити щось інше.
Вона помітно роздратувалася.
— Але ж це цілком серйозно…
— Так. Розумію.
— А для мене не знайдеться пропозиції? — поцікавився я.
Клер зміряла мене холодним поглядом.
— Про вас побалакаємо пізніше.
— Пісеньку продати не можу, — повільно вимовив Франк. — Уже надіслав.
— Кому?
Він лише всміхнувся.
— Дурень, — сказала Клер.
— Можливо…
— Здається, — вела вона далі, — у вас взагалі склалося хибне уявлення…
— Про що?
— Самі знаєте.
— Тоді, — відповів Франк, — мені справді дуже шкода. Бажаєте ще віскі?
Вона підвелася.
— Гадаю, згодом вам доведеться ще більш пошкодувати. Коли минає термін вашої угоди з «Едемом»?
— За чотири місяці.
Клер уже натягувала рукавички, проте робила це дуже повільно.
— Головний адміністратор уже давно гострить на вас зуби, — промовила вона. — І поширює брудні плітки. Тому треба бути трохи обережнішим. — Посміхнулася. — Але, на жаль, він дурень: не міг збагнути, чому саме я вступилася за вас.
— Дуже люб'язно.
— Не варт завжди пробивати головою стіну, — вела Клер далі, поглянувши на мене. — Іноді стіни бувають занадто товстими.
— Це афоризм Льокі? — спитав я.
— Такого не знаю.
— Але я знаю.
— Що ж, — просичала вона, — щастя вам це не принесе.
І пішла.
— Дуже мила пропозиція, — сказав я. — І досить прозора. Шкода, що я не вмію писати музику.
Але Франк лишався серйозним.
— Я б дуже радів, якби цих відвідин зовсім не було.
— Але ж ти міг заробити цілу купу грошей!
— За кого ти мене маєш? — Він налив собі віскі, проте не випив, замислився. — Хотів би знати, хто наслав її на нашу голову.
— Льокі. Хто ж інший?
Він знизав плечима.
— Так я це з'ясую, — кваплячись, промовив я. — Бувай. Подзвоню пізніше.
— Лексе, не роби дурниць!
Хотів затримати мене, та я був уже за дверима.
Клер поверталась головною дорогою; це я побачив по слідах. Навряд чи вона вже далеко: на таких високих підборах важко і по рівному ступати.
Через кількасот метрів побачив попереду її парасольку. Вона виставила її вперед, захищаючись від вітру, і повільно йшла, раз у раз стрибаючи через калюжі та оступаючись. Я непомітно переслідував її. Щоправда, двічі вона озирнулася, але я був насторожі і вмить ховався за купами брухту.
Біля головного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.