Читати книгу - "Заборонена кімната"

— Все гаразд? — запитав чоловічий голос.

— Навпаки. Обидва вперті, немов віслюки.

— Буває, — прогугнявив чоловік. — Куди тепер?

— До Льокі.

Клер сіла у машину, і «фольксваген» рушив до міста. Я прожогом кинувся до бензоколонки, де, сховане за старим автобусом, стояло моє авто. За півхвилини «Кристофер», розпустивши шлейф диму, ринув за своїм яскраво-зеленим братом.

Шлях з Другої Північної до центру міста я знав, як свої п'ять пальців. Клер, звичайно, поїде головним шосе, тому зробить чималий гак. Я ж поїду через Першу Північну і, коли не нарвуся на контроль, виграю добрячих п'ять хвилин. Коли Клер прибуде на місце, я буду вже там. Практичне застосування відомої казки про зайця та їжака.

Район міста поблизу старого театру було забудовано ще в сімдесятих роках минулого століття. Будинки ховали свої фасади з широкими вікнами за гущавиною високих старих каштанів. Балкони, підтримувані каріатидами. Маленькі палісадники, церковка з мідним, позеленілим від часу дахом. Гімназія. Над усім цим — громаддя театру.

Проте будинок п'ять виявився цілком модерною спорудою, що затесалася поміж своїх сіролицих сусідів. У напівпідвалі була невелика пивничка. Я загнав «Кристофера» у найближчий завулок і повернувся пішки до пивнички, її двері були прочинені. Гудів вентилятор. Музичний автомат наповнював приміщення рубаними ритмами.

У пивничці майже нікого не було: лише п'янюга дідуган стояв біля слойки і, міцно тримаючи кухоль пива, твердив, що все на цьому світі гидота.

— Хіба ні, Еміле?

Еміль кивав головою, надраюючи мідні крани. Рукава в нього були закачані, велике черево напинало сорочку, у кутку рота приліпилася заслинена сигара.

Від стойки можна було спостерігати вулицю і двері з матовим склом, що вели до під'їзду. Яскраво-зеленого «фольксвагена» ще не було. Я став поруч з п'яничкою, кинув на стойку монету в дві марки і зажадав мартіні.

— Мартіні, — хрюкнув мій сусіда, хапаючись за кухоль. — Хто зараз п'є мартіні?

— Заткни пельку, — мирно порадив Еміль. Помив склянку, проте не витер її, спритно налив мартіні, якихось два міліметри не доливши до риски. Старий гикнув і знову видав щось із своєї філософії. Я повернувся до нього спиною.

У цю саму мить з-за рогу вилетів яскраво-зелений «фольксваген» і зупинився біля під'їзду. Вийшла Клер. Вона щось промовила до того, хто залишився у машині, зачинила дверцята і під дощем пішла до пивнички. «Фольксваген» поїхав.

На мить мені здалося, що Клер уважно дивиться у пивничку. Але вона пройшла повз її двері й почала підійматися сходами, що вели до під'їзду. Чув, як вона говорила з кимось: мабуть, у дверях було вмонтовано мікрофон. Але, — чорт забирай! — у цей момент несамовито завив музичний автомат. Розлючений, я озирнувся. Біля автомата стояв п'яничка і тиснув підряд на всі кнопки. Спалахували лампочки.

— Ти бач, — бурмотів він, — ця штука грає на різні голоси. Тільки натисни…

За матовим склом промайнула постать Клер.

— Чи знаєте ви пана Кістенмахера? — звернувся я до Еміля.

Той кивнув.

— Він мешкає на другому поверсі праворуч, так?

— На четвертому. Середні двері.

Ні, балакучим його не назвеш. Я замовив два коньяки.

— Здається, кличуть його Лотар?

Еміль налив мені коньяку. Собі налив з іншої пляшки.

— Може й так, — відповів.

Старий, тримаючись рукою за стіну, прошкандибав до туалету.

— Друзі кличуть його Льокі.

Він узяв склянку.

— Будьмо!

— Будьмо!

Випили. Поставили склянки.

— Вип'ємо ще? — запропонував я.

— Не турбуйтеся, — сказав він. — Однак від мене нічого не дізнаєтеся. По-перше, я сам нічого не знаю, по-друге, Льокі — мій постійний гість. — Він примружив очі. — Ви з кримінальної поліції?

— Хіба я скидаюся на поліцая?

Я витяг квиток яхт-клубу, — нічого ліпшого в мене не було під рукою, — помахав ним перед його очима.

— Преса! Давайте-но укладемо джентльменську угоду!

Він кинув склянки до мийниці і презирливо глянув на мене.

— Відколи це яхт-клуби почали видавати газети?

Кілька секунд ми мовчки вивчали один одного. В нього було кругле дитяче обличчя з повними мокрими губами. Над товстими щоками ховалися невеличкі очі — очі дуже тямущої людини. Тому я облишив гру в піжмурки.

— Чи знаєте ви, — сказав я, — що Льокі — старий нацист?

Він кивнув.

— Той також. — І махнув рукою в бік туалету. — По війні засуджений у Польщі до страти, а зараз пропиває свою будівельну контору. Що ж, може. Бо його п'ятдесят іноземних робітників за день приносять більше, ніж я заробляю за тиждень.

— А Льокі?

— Спочатку польовий жандарм, після того в СС, потім в СД. Два тижні перебував під слідством. Але його витяг звідти один відомий адвокат. Мовляв, виконував лише накази начальства, та й доказів виявилося малувато — от і викрутивсь.

— А хто адвокат?

— Про нього всі газети писали. Доктор Фассбендер.

— О!

Я був приголомшений. Еміль витяг пляшку з трьома зірочками і налив мою склянку по вінця.

— Вип'ємо-но за вашу наївність, — запропонував він, — та побалакаємо про щось інше. Не хочу встрявати в халепу. Зрозуміло?

Музичний автомат захрипів. Перевальцем він попрямував до нього, вкинув