Читати книгу - "Векша"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відтак зловили двох печенігів, що з коней попадали й сховалися в траві. Цих забрали з собою — треба допитатися, що вони знають про наміри свого кагана.
Притомилися русичі, піт, кров витирають руками натрудженими. Добре, що хоч хмара сонце заступила, прохолодою на обличчя гарячі повіяло.
О ні, не хмара то! Вогневик сполох другий дав. Смоляний дим підвівся з могили до самого неба й розплився по ньому.
— Тепер, товариство миле, рани їдьмо гоїти, — мовив рудовусий, — бо завтра, може, свіжі, глибші будуть…
Чорний дим закрутами-вихорами до неба високого звивається, з пагорба на пагорб перехоплюється, вість невтішну, лиху подає:
“Печеніги йдуть!..”
Тужать жони, діти заплакані до матерів туляться. Хвилює, тривожиться люд руський. Сміливий до січі лагодиться, боягуз у нетрях-болотах, борах дрімучих притулку вишукує. Пастух табуни в хащі лісові гонить, ратай збіжжя, харч свій насущний у тайники ховає.
“Печеніги йдуть!..”
Ростуть вали біля засік-городищ, кіллям гострим вищирюються; глибшають рови околишні, смола кипить у казанах кованих, гостей непроханих дожидається. Зброярі мечі замашні, списи гострі кують.
“Печеніги йдуть!..”
Дуднить земля, гудуть, стугонять путі-дороги від тупоту ратного.
Квапляться по них дружини хоробрі в поле дикеє на січу смертную з ворогом підступним.
Розбуркала, сколихнула вість чорна землю Руську. Стали на її захист мужі відважні, сміливі.
Та не знали, не відали о тім печеніги зрадливі, думали несподівано напад учинити. Від рання до ночі вони звіром хижим підкрадалися, гадом-змієм підповзали. І все гадку-мрію колисали, як-то запалають, задимлять городи й весі руські, а в поле дике покотять безкінечні валки возів-кибиток з добром грабованим, потягнуться табуни худоби ситої, натовпи невільників змучених.
Коли вечір на землю спустився, печеніги вже скопом до україн полуденних руських підступали, на спочив біля ріки-межі стали.
Та не судилося помислам-намірам ворожим збутися. Промайнула ніч-зоряниця літня, ранок ясний настав. Прокинулась орда, зирнула за ріку й скам’яніла з ляку-подиву.
Там супроти неї, скільки оком сягнеш-охопиш, грізна рать руська розгорнулась о всю міць свою, готова до січі-захисту стати.
Першими щитоносці в три ряди пліч-о-пліч виладнались, щитами своїми левади зарічні перегородили.
За ними списоносці, мов нива рясна колосся, списи гострії догори зняли.
Потім аж до самого лісу мечоносці, сокирники, лучники поле вкрили, запрудили, а високо над ними стяги руські мають, полощуться.
Спереду ж дружини князь Ігор грає на білому, мов лебідь, коні.
Видивив, зважив ті сили каган печенізький і не став у відкриту брань з русами. Наперед до ріки виїхав своїм чорним, як ніч, конем, князеві Ігорю улесливо вклонився, мовив лукаво:
— Випасли ми траву край Дунай-ріки, сюди оце зайшли, доки нова там наросте…
— А ми жниво впорали, тепер бавимось, розважаємось на просторі…— відказав йому в тон Ігор, князь руський.
— Обачні лише будьте! Трави тут надто буйні, можна й заблудитись, — застеріг каган.
— Правду речеш! — згодився Ігор. — Ваших двоє он уже й заблу-калось, та ми порятували… Візьміть їх, коли хочете.
— Дякую, великий князю.
Відпустили вої двох полонених печенігів, котрих дозорці з Векшею зловили.
Ствердили князь і каган клятви непорушнії про життя мирне сусідське й роз’їхалися.
СТРІЧІ
Як тільки печеніги в поле позадкували, зібрався був уже Векша до Києва близького мчати — не вдалось. Забаглося князеві побачити його, звелів привести до себе.
Отрок, якого послано було за молодиком, сказав, щоб Векша ішов пішки до Ігоря, а не їхав конем. Так-бо належить шанувати князя простому смердові.
— Та не забудь іще шапку зняти і вклонитися низько, — усе торочив він.
Дозорці ж, надто рудовусий, раяли:
— Просися в князя, нехай тебе до нас на могилу служити пришле. Тільки дивись, він грізний дуже, не розсердь його… Будь обачний.
Здружилися вони з Векшею, полюбили його за сміливість, вірність і силу й вбачали в ньому собі доброго друга. Після січі з печенігами дали Векші вбрання, хто яке мав у себе, — той зовсім нові ногавиці-волосянки, той ратну сорочку, той грубелезну повстяну шапку. Хоча все воно було й замале для молодика, та він охоче одягнув його, знявши з себе ненависний печенізький одяг.
У Києві, як проводжали похід, Векша не зміг розгледіти Ігоря. Одно те, що далеченько від нього був, а друге, що більше на Яну дивився.
Тепер же розгледів князя добре, зблизька.
Споряджений у дорогу, Ігор мало чим вирізнявся серед інших знатних дружинників, хіба що меч у нього при боці та збруя на його білому саганистому коні сяяли золотом і камінням коштовним. Ще моложавий, кремезний, з довгими звислими вусами й буйною рудуватою бородою.
Глянув він на Векшу пильно, пронизливо і, не відводячи од нього своїх сірих владних очей, мовив:
— Дещо чув про тебе, далі сам розкажеш. Ладнай коня, супутним мені до Києва будеш.
І ось вони вже їдуть на конях поруч. Векша розповідає князеві все: і як до гостя найнявся, і як печеніги на них напали біля порогів та продали корсунцям, і як служив у царя ромейського, і як утік з Греччини. Нагадав і про бранців, що й досі на чужині поневіряються, благав князя вирятувати їх з неволі.
Князь же мовчить, нахмурившись, мовби й не йому оте все розповідається, і не зрозуміти — слухає він Векшу чи про щось своє думає.
Про те, щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Векша», після закриття браузера.