Читати книгу - "Золото і анаконда"

Лабан! Як він тут опинився?

— Уявіть собі, — розповідав їм один із індійців, — виїхав я недавно на човні ловити рибу і бачу — пливе по воді колода, а на ній сидить мавпеня. Ну, я підплив і забрав його.

Що ж трапилось? Мабуть, Лабан, побачивши, що його «татусі» відпливають на човні, кинувся навздогін їм у воду. Адже він робив так уже не раз. Однак течія виявилася надто сильною, і маленький Лабан не міг її подолати. Тут саме повз нього пропливала колода, і він видряпався на неї. Так він проплив на колоді кілька миль.

Зустріч була надзвичайно радісна, зате тим важче було потім розлучатися. Однак Лабан попав у добрі руки. В Пуерто Легізамо був один молодий солдат, що дуже любив тварин, і ми віддали йому мавпеня. Лабан, певно, відчув, що в нового «татуся» добре серце, бо відразу прихилився до нього.

Свій перший вечір після повернення в Боготу я провів у товаристві шведського інженера Ганса Ісберга, який там працює, та його дружини Інгер. Ми їли в аргентінському ресторані «дитячий біфштекс» — соковитий, великий, на цілу тарілку. Такий біфштекс був улюбленою темою наших розмов під час експедиції. Щодо Інгер і Ганса, то ми вже не раз мали нагоду пересвідчитися в їхній дружбі. І якщо цю книгу буде комусь присвячено, то тільки їм. Ще під час нашої першої експедиції (Ганс тоді не був одружений) Торгні, Вальтер Буберг і я зупинялися в нього. Коли ми поверталися з Амазонас, він прийняв нас так само гостинно. Ми прибули ввечері, неголені, виснажені, разом із сеньйоритою Аною — анакондою — і трьома крокодилами. Ганс щойно одружився (про що ми, звичайно, не знали) і саме скликав велике товариство на коктейль, однак це не перешкодило йому й Інгер прийняти нас і наших полонених з розкритими обіймами. З боку молодих — особливо з боку господарки дому — це була просто великодушність: не роздумуючи пустити в хату трьох обшарпаних волоцюг, віддати ванну для крокодилів і сад для анаконди, щоб вона могла грітися на сонечку! В усіх інших випадках вони теж виявляли до нас щиру увагу і завжди готові були прийти на допомогу. Коли якось із Швеції не надійшов вчасно переказ на гроші, Ганс хоч і не без труднощів добув для експедиції необхідні кошти.

Чекаючи, поки в Боготу прибудуть мої друзі, я знову зупинився в Інгер та Ганса..

— Але, — заявив Ганс, — як би нам не хотілося, ми не можемо взяти в дім чотирьох чоловіків і трьох анаконд! Коли в нас гостювала сеньйорита Ана, ми мало не залишилися без куховарки. Вона трохи не збожеволіла і цілими днями тільки те й робила, що ходила і хрестилася. А якщо ви привезете три змії, та ще й одну з них семиметрову, то куховарка зовсім утече, а на такий риск ми не можемо піти…

Справа в тому, що ми, боячись застудити сеньйориту Ану в холодній Боготі, заносили її на ніч до кухні. Звичайно, держали ми її в ящику, але куховарка не вірила, що дошки витримають, коли змія захоче простягнутися як слід.

Проте, побачивши, що нас із анакондами не приймає жоден готель, Інгер і Ганс взяли-таки змій до себе. Щоправда, цього разу не до кухні, а в гараж. Власне, це теж не дуже влаштовувало куховарку: її кімната містилася над гаражем, і вона дуже не довіряла «нижнім мешканцям».

Нам не пощастило з анакондами. Найменша з них здохла, як тільки прибула в Боготу. Ми відразу ж поспішили відправити двох що залишилися, в Калі, де жив Хорхе, — він обіцяв доглянути за ними, поки ми не заберемо їх у Швецію. В Калі тропічний клімат, і наші полонянки мали почувати себе там непогано. Однак машина, на якій перевозили анаконд, зіпсувалася високо в Андах, і найбільша змія не витримала холоду. Її привезли мертвою. В ящику поряд з нею лежало двадцять вісім неживих анаконденят, які народилися в неї так невчасно. Я мимоволі почував себе дітовбивцем. Отже, з трьох наших анаконд лишилася тільки одна. Зате вона щасливо доїхала до гетеборзького «Акваріума». Віз її Олле. З Буенавентура, порту Калі, до самого Гетеборга він плив пароплавом. Решта членів експедиції вилетіли в Швецію літаком. (Я летів через Париж, але мені там було не дуже весело: я майже весь час пролежав у готелі хворий на малярію).

Крім усього іншого, ми ще встигли зняти короткометражний фільм про «бананового короля» Фольке Андерсона, багатого плантатора з провінції Есмеральдас в Еквадорі. А я відвідав свою сім’ю в Кіто і домовився про наступну експедицію в Льянганаті з Луїсом Андраде, котрий нетерпляче ждав на мене..

— Ну, ти вже маєш свою анаконду, — сказав він, — тепер подумай про золото. Тобі довелося двічі їздити в Амазонас, поки ти спіймав змію. А в Льянганаті, може, доведеться побувати й тричі, поки знайдеш скарб Вальверде. Але ти обов’язково здобудеш його, він чекає на нас…

В Стокгольмі стояла осіння сльота. Я щойно пообідав у ресторані з одним своїм приятелем — журналістом. Було пів на третю. О третій годині мав початися перегляд «Анаконди», нашого повнометражного фільму, і мене попросили сказати вступне слово. Місце перегляду — Лонггольмська тюрма. Мене це тішило: недавно я читав там лекцію і мушу сказати, що таку допитливу і цікаву публіку не всюди знайдеш.

Я викликав по телефону таксі. «Немає жодної вільної машини», — відповіли мені. Через п’ять хвилин я подзвонив знову. Така сама відповідь.

— Не хвилюйся, — сказав мені приятель. — Я викличу репортерську машину.

Почали дзвонити: у дві газети він, а в дві я. Жодної машини не виявилось на місці. А годинник уже показував сорок п’ять хвилин на третю, п’ятдесят… Я знову спробував викликати таксі, почав дзвонити до своїх друзів — усе марно.

— Хто б мене одвіз? — сушив я собі голову.

— Поліція, — мовив мій приятель.

Я подзвонив у поліцію, пояснив, у яке потрапив становище,