Читати книгу - "Прекрасні катастрофи"

Сторожева постать була примітна. Це був немолодий чолов’яга, інвалід. Він шкутильгав на обидві ноги і шкутильгав так сильно, що аж западав цілим торсом назад, коли ставив одну ногу на місце другої. Він був майже горбатий, і ліве плече було йому нижче від правого. Руки мав також нерівні й неоднакові. Ліва була коротша від правої, і, крім того, вона була наче суха, тонша і менша проти правої. Пальці на правій були короткі й товсті. На лівій — тонкі й довгі. Що ж до обличчя, то воно було все в шрамах, рубцях та швах. Найбільший шрам оперізував цілу голову через чоло впоперек. Ніби старий сторож перев’язав собі череп тонкою шворкою. Шкіра на чолі нижче від шворки була темна, поморщена і насувалася на очі. Ніби він дуже гнівався і насупив брови. Шкіра вище шворки була рівна, біла, без будь-яких зморщок і неначе й зовсім нерухома. Крім цього шраму, на чолі був іще великий рубець довкола всього носа і дрібніші на щоках, на шиї, щелепах та потилиці. Через ці рясні шрами та рубці обличчя старого сторожа було якесь чудне й незвичайне. Здавалося, кожна частина його обличчя живе своїм власним, окремим і цілком самостійним життям. Здавалося, кожна риса незалежна від інших і ле знає, як собі дати раду. Коли губи говорили, щелепи мовчали. Коли очі сміялися, брови ладналися плакати.

Сахно встигла дуже детально роздивитися на чудного сторожа, поки він нарешті прошкутильгав через коридор.

Дідуган пришкутильгав у вестибюль і попростував до домофона.

— Гей, — зарипів він у трубку не то пропитим, не то застудженим, хрипким і придушеним голосом. — Будь ласка, на під’їзд двох санітарів. Треба внести хворих чи пак — трупи. Ну да, трупи. Та однаково. До малої операційної. Еге. З наказу професора.

Потім він повернувся до Сахно.

— Кажіть вашим, нехай зносять з авто.

— Всіх трьох?

— Атож.

З’явилися викликані санітари, і за десять хвилин всі три скрині були перенесені на другий поверх, до малої операційної. Там їх поставили на підлогу під вікном. Сахно і Коломієць з допомогою санітарів вийняли з скринь знайомі тіла: гарного чорнявого юнака південного типу та старого сивого дідугана. Третій був той чудний незнайомець, що ввійшов тоді до кімнати й хотів привітатися до доктора Івановського. Тепер цей чудний приходько був зовсім непорушний і закам’янілий. Він був точнісінько такий же, як і ті двоє мертвих.

Всіх трьох покладено на довгі хірургічні столи, ногами до вікон, так що світло падало просто на обличчя. Укладанням керував сам старий сторож. Він був у трупних справах особливий фахівець. Це він приймав трупи до моргу, заливав їх формаліном, доглядав і готував для розтину або видавав студентам і практикантам для опрацювання анатомічних завдань. Він поклав трупи і пильно на них поглянув. Трупи спинили його увагу. Він потяг носом. Формаліном од них не смерділо, але й запаху розкладу теж не було.

— Коли померли? — запитав він у Сахно й Коломійця.

— Давно. Тижнів зо три! — відмахнулася Сахно.

— Вони й не вмирали ніколи! — водночас відказав Коломіець.

Старий сторож заворушив своїми шрамами, рубцями та швами, що мало, певно, означати якийсь вираз на обличчі, і знизав правим плечем. Ліве зосталося непорушне.

— Що ви мені баки забиваєте? — прорипів він.

Чекати довго не довелося. Незабаром двері малої операційної розчинилися і з’явився професор Трембовський. За ним ввійшло ще кілька чоловік. Це були професорові асистенти та ординатори й інтерни клінік інституту. Професор закінчив з операціями і мав іти до клініки з обходом. Ввійшовши і побачивши Сахно, він попростував до неї, патлаючи свою шевелюру і потираючи руки.

— Ну, розповідайте ж, що ви маєте мені сказати?

Сахно тільки збиралася розкрити рота, але професор раптом спохватився і обернувся до всіх.

— От, товариші! Рекомендую. Сьогодні вранці я був викликаний на консиліум. Проте ніяких хворих ми не застали. Оця товаришка показала нам два трупи, поінформувала, що вони в такому стані вже щось тижнів із два, і запропонувала нам їх… відживити. Га? Чорт забирай!

Професор спинився і патетично оглянув своїх колег. Проте медики не виявили жодних емоцій. Вони тільки всі враз поглянули на Сахно, і з тих поглядів Сахно мала нагоду ще раз пересвідчитися, що її вважають за психопатку.

— Марно ви мене соромите, професоре! — мимоволі почервоніла Сахно. — Глядіть, я віддячу і засоромлю вас.

— Ви чули? Ви чули? Га? Ні, ви чули? Як вам подобається! Що ви на це скажете? — Він задоволено потирав руки і патлав свою шевелюру. — Це надзвичайно! Але придивіться до неї ближче. Це ж зовсім психічно нормальна людина. Психічно нормальна! Будь ласка, придивіться!

Лікарі тим часом розійшлися по кімнаті до столів, на яких лежали трупи. Вони торкали мерців за холодні чола, за тверді руки, розводили їм повіки і заглядали до зіниць. На устах у лікарів блукали невиразні посмішки.

— Ах, так! До речі! — знову кинувся професор до Сахно. — Звідки ж їх троє? Адже вранці їх було два! Що це за третій?

— Їх було й зразу три, професоре, але ви так поспішали, що ми не встигли розповісти вам…

— Ах, так, так! Прекрасно, прекрасно! Ну, ну, розповідайте! Я слухаю вас.

Але й на цей раз Сахно не дали розпочати розповідь. До професора підійшов його старший асистент і взяв під фуку.

— Професоре! Ви не забули? У вас зараз обхід. Ми запізнились уже на цілу годину. Може, раніше ви обійдете оперованих, а тоді вже й побалакаємо з цією громадянкою?

— А? Так! так! — професор зразу забув про Сахно і побіг до дверей. — Прошу, товариші, прошу! Почнемо обхід. Нехай товаришка почекає тут. Або ні! — Він раптом спинився. — Де чергова сестра? Га? Чергова сестра де? Дайте, будь