Читати книгу - "Мати чи бути?"

Та обставина, що Маркс жив у період найвищого розвитку капіталізму, мала свої наслідки: як дитина свого часу, Маркс не міг уникнути панівних на той час уявлень та установок. Так, деякі авторитарні нахили його особис­тості, що знайшли відбиток у його працях, сформували­ся під впливом насамперед патріархально-буржуазного духу, а не соціалістичного. При створенні «наукового» соціалізму, на відміну від соціалізму «утопічного», Маркс наслідував приклад класиків політекономії. Ці економіс­ти твердили, що економіка розвивається за власними за­конами, цілком незалежно від волі людей; услід за ними Маркс твердив, що соціалізм неодмінно має розвиватися відповідно до законів економіки. Через це він давав іно­ді такі визначення, які хибно можна було сприйняти як детерміністські, бо волі людини та її уяві не відводилося в історичному процесі належного місця. Така несвідома поступка духу капіталізму сприяла процесу спотворення марксівської системи на таку, що не відрізнялася фунда­ментально від капіталізму.

Якби Маркс висловлював свої ідеї тепер, коли роз­почалася і з кожним днем дедалі поглиблюється криза капіталізму, справжній зміст його вчення міг би справи­ти вплив на людей і навіть підкорити їх; звісно, якщо ми маємо право робити таке історичне припущення. Сьогодні навіть самі слова «соціалізм» і «комунізм» є скомпромето­ваними. Кожна соціалістична або комуністична партія, яка заявляє про свою причетність до марксизму, має усві­домлювати, що радянський режим не є соціалістичною системою жодною мірою, що соціалізм несумісний з бю­рократичною, орієнтованою на споживання соціальною системою, що він несумісний з тим матеріалізмом і раціо­налізмом, які властиві радянській, так само як і капіталіс­тичній, системі.

Спотворенням соціалізму пояснюється той факт, що справді радикальні гуманістичні ідеї подеколи ви­словлюються групами або індивідами, які себе не іден­тифікують з ученням Маркса чи є в опозиції до нього і навіть подеколи є колишніми активістами комуністич­ного руху.

Неможливо згадати тут усіх радикальних гуманістів післямарксівського періоду, однак я все-таки наведу бо­дай кілька прикладів їхніх вчень. І хоча погляди цих гума­ністів помітно різняться між собою, а інколи й суперечать одне одному, однак усі вони поділяють такі ідеї:

— виробництво має служити реальним потребам лю­дей, а не вимогам економічної системи;

— між людьми та природою має бути встановлено нові взаємовідносини, засновані на кооперації, а не екс­плуатації;

— солідарність має посісти місце взаємного антаго­нізму;

— метою всіх соціальних перетворень має бути люд­ське благо і відвернення злиднів;

— слід прагнути не до максимального, а до розумно­го споживання, що сприяє добробуту людей;

— індивід має бути не пасивним, а активним учас­ником суспільного життя[26].

Альберт Швейдер, виходячи з радикального засновку неминучої кризи західної культури, твердить: «Але тепер уже всі бачать, що самознищення культури йде на повний хід. Ненадійним є навіть те, що вціліло. Воно ще справляє враження чогось міцного, бо не відчуло руйнівного тиску ззовні, жертвою якого вже стало все інше. Та його побудо­вано на піску і наступний зсув може потягти його за собою у провалля... Здатність сучасної людини розуміти значен­ня культури і діяти в її інтересах підірвано, бо умови, в які людину поставлено, принижують її гідність і травмують її психіку»[27].

Характеризуючи людину індустріального суспільства як «невільну, незібрану, обмежену, яка перебуває під за­грозою стати негуманною», Швейцер веде далі: «Оскільки суспільство з його розвиненою структурою надало людині наразі нечувану владу, залежність людини від суспільства зросла такою мірою, що вона вже майже припинила жити власним духовним (geistig) життям... Так, ми увійшли в нове середньовіччя. Спільним актом волі свободу мислення вилучили з ужитку, адже багато індивідів відрікаються від права на мислення, в усьому покладаючись на колектив, до якого належать... Жертвуючи незалежністю думки, ми втратили — та інакше й бути не могло — віру в істину. Наше інтелектуальне й емоційне життя дезорганізовано. Надмір­на організованість нашого суспільного життя виливається в організацію бездумності» (курсив мій. — Е. Ф.).

На думку Швейцера, індустріальне суспільство ха­рактеризується не лише відсутністю свободи, а й «пере­напруженням» (Überanstrengung). «Протягом двох чи трьох століть багато індивідів живуть лише як робоча сила, а не як люди». Людське існування стає зниділим, і при вихо­ванні дітей такими виснаженими батьками втрачається щось дуже важливе для їхнього розвитку. «Пізніше, сам ставши жертвою перенапруження, вже дорослий, він що­раз більше відчуває потребу у зовнішньому відверненні... Абсолютне неробство, розваги, бажання забутися ста­ють для нього фізичною потребою» (курсив мій. — Е. Ф.). І тому Швейцер відстоює необхідність обмеження наван­тажень, виступає проти надмірного споживання і розко­шів.

Як і домініканський чернець Екхарт, протестантський теолог Швейцер твердить, що завдання людини — не зану­рюватися в атмосферу духовного егоїзму чи усуватися від мирських справ, а вести активний спосіб життя, намагаю­чись зробити свій внесок у духовне вдосконалення суспіль­ства. «Якщо серед наших сучасників зустрічається так мало людей з незіпсованим людським і моральним чуттям, то це пояснюється не в останню чергу тим, що ми невпинно при­носимо свою мораль на олтар вітчизни, замість того щоб лишатися в опозиції до суспільства й бути силою, що спо­нукає його вдосконалюватися» (курсив мій. — Е. Ф.).

Швейцер робить висновок, що соціальна структура і сучасна культура наближаються до катастрофи, після якої постане новий Ренесанс, «значно величніший, аніж той, що вже був»; він закликає відновитися через нову віру, якщо ми не хочемо загинути. «Найсуттєвішим у цьому Ре­несансі буде принцип активності, яким озброює нас ра­ціональне мислення, — єдиний відпрацьований людиною раціональний і прагматичний принцип історичного розви­тку... Я переконаний, що ця революція відбудеться, якщо ми наважимося стати мислячими людськими істотами» (курсив мій. — Е. Ф.).

Швейцер був теологом і найбільше відомий, принай­мні у філософських колах, завдяки розробленій ним кон­цепції «благоговіння перед життям» як основою етики, яку зазвичай ігнорують люди. Чи не тому він став одним із найрадикальніших критиків індустріального суспільства, розвіявши міф прогресу і всеосяжного щастя. Швейцер ро­зумів, що людське суспільство і світ у цілому занепадають через індустріалізацію; вже на початку XX століття він ба­чив безсилість і залежність людей, руйнівну дію всепоглинальної праці, нагальну потребу менше працювати й мен­ше споживати. Він говорив про необхідність відродження колективного життя, яке має бути організоване в дусі со­лідарності й благоговіння перед життям.

Завершуючи цей виклад вчення Швейцера, слід на­голосити, що він, бувши метафізичним скептиком, не по­діляв метафізичного оптимізму християнства. Ось чому його дуже вабила буддійська філософія, згідно з якою життя не має жодного сенсу, дарованого чи гарантовано­го верховною істотою. Він дійшов