Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

в саду Високого Джона. Я так її люблю! Аж мені серце болить, як дивлюся на неї. Ти розумієш, батечку, що то за біль? Ільза теж любить Королеву, зазвичай ми зупиняємось і бавимось круг неї, коли йдемо до Тедді. Там в’ються три стежки. Іменуються Вчорашня Стежка, Сьогоднішня Стежка і Завтрашня Стежка. Найкращою є Сьогоднішня Стежка. Вчорашня трохи занедбана Високим Джоном; ми назвали її Вчорашньою через те, що колись була гарна. Завтрашня наразі є завузькою, ми тільки-но торуємо її, ходячи поміж деревцями, а називаємо її так, бо за деякий час вона стане ладною і широкою. Однак не думай, любий тату, ніби я вже забула про наші милі деревця навколо домівки в лощині. Я завжди згадую про них, лягаючи спати. Але мені тут добре. Це негоже, що мені тут добре, — як ти гадаєш, тату? Тітка Елізабет говорить, що моя ностальгія минула скоро, та я ще часто тужу за нашою домівкою. Тільки цього по мені не видно — сумую потай, в душі. Я познайомилася з Високим Джоном. Ільза щиро здружилася з ним і вчащає до нього, аби спостерігати, як він працює. Він — столяр. Подейкують, він змайстрував таку силу-силенну драбин, що, як припасувати їх одна до одної завдовжки, то міг би дістатися ними до неба навіть без молитви. А втім, це тільки жарт, як ти розумієш. Власне кажучи, він дуже побожна людина. І є католиком — щонеділі відвідує каплицю Білого Хреста. Я вкупі з Ільзою ходжу до Високого Джона, хоч, може, й не повинна ходити, раз він запеклий ворог моєї родини. Він прекрасно вихований, зі мною надзвичайно привітний, але ця людина не завжди мені подобається. Коли запитую його про якісь поважні речі, він щоразу, поки відповість, з висоти свого зросту киває мені головою. Це образливо! Я, звісно, ніколи не питаю його про діла релігійні, однак Ільза… Ільза, ясна річ, питає. Вона його любить, але каже, мовби він спалив би нас усіх живцем, якби мав владу. Я спитала його навпростець, чи він би так вчинив, а він подивився уважно, спершу на мене, потім на Ільзу, закліпав очима та й відповів, що зглянувся б над двома маленькими гарненькими протестантками. Відповідь, звичайно, жартівлива. А дружина Високого Джона є милою жінкою, ні краплі зарозумілості. Й виглядає, ніби рум’яне яблучко.

Коли дощить, ми бавимося в Ільзи. Робимо, що заманеться. Ніхто не звертає на нас уваги, от тільки, як доктор є вдома, то мусимо поводитись тихо, бо він не зносить галасу, хіба сам його зчиняє. Дах плаский, і можемо видряпуватись на нього через горище — це дуже нам подобається. Так здорово — сидіти на даху! Виявляється, я вмію кричати голосніше за Ільзу. Людина ніколи не знає, на що спроможна, доки не випробує своїх сил. Однак під час отого змагання з крику ми наробили такого галасу, що тітка Елізабет розгнівалася. Запитала, навіщо ми так лементували. Дурне запитання, бо не раз людині важко відповісти, пощо вона робить те чи те. Іноді хочу знати, що я відчую, чинячи так або так. А іноді хочу мати цікаві сюжети, щоб розповідати своїм онукам.

Одначе казати про онуків — непристойно. Адже я довідалася, що навіть про дітей говорити — це вже непристойність. Якось увечері, коли до тітки Елізабет приїхали гості, тітка Лаура спитала мене, над чим я так замислилася; коли ж я відповіла, мовляв, вибираю імена для своїх майбутніх дітей, бо хочу мати їх не менше десяти, тітка Елізабет мовила ущипливо: „Ти б, Лауро, більше не питала цю дитину, про що вона думає“. Шкода: я люблю повіряти тітці Лаурі свої думки, якщо вони, звісно, цікаві.

За тиждень починається школа. Ільза проситиме панну Браунел, щоб дозволила нам сидіти разом. Я вирішила поводитись так, ніби Роди взагалі не існує. Тедді буде поводитись так само. Він ходитиме до школи — доктор Барнлі твердить, що тепер він здоровий, і час уже хлопцеві знову братися до науки. Його матері це все не до вподоби, ще й як! Тедді каже, мовби вона неохоче відправляє його до школи, зате її тішить його неприязне ставлення до панни Браунел. На думку тітки Лаури, найкращим закінченням листа є слова: з любов’ю. А отже — з любов’ю, завше твоя

Емілія Берд Стар

P.S. Ти був і залишаєшся моїм незмінним і найдорожчим другом, тату. Ільза говорить, що любить мене дужче, ніж будь-кого на світі, більше, ніж червоні черевички, що їй недавно подарувала пані Сіммс.»

Розділ 13. Євина порода

Місячний Серп славився своїми яблуками. Тієї першої осені, яку провела там Емілі, врожай садовини був щедрим. Яблука під «табу» не потрапили: Емілі дозволялося їсти яблука досхочу, не дозволялося тільки брати їх до ліжка. Тітка Елізабет, ревна прибічниця зразкового порядку, не могла допустити недогризків на своїй постелі. А тітка Лаура здригалася від самої лише думки, що людина, котра їсть фрукти потемки, може ненароком проковтнути хробака. Попри те, Емілі мала, по суті, необмежену змогу задовольняти свій «яблучний» апетит — удень, в межах садиби, їла стільки яблук, скільки душа просила. Одначе в натурі людській живе дивний потяг до всього чужого і забороненого, так, ніби воно має інший, кращий смак, ніж наше й цілком дозволене. Отой хитромудрий, підступний змій, що спокушав у раю Адама та Єву, добре відав про це. Емілі, як більшості людей, був притаманний потяг до чужої, а відтак забороненої власності, тож прийшло їй на розум, начебто у Високого Джона ростуть найсмачніші яблука. І мав він звичку розкладати яблука рядами на сволоці, під низькою стелею своєї майстерні. Зрозуміло само собою, що Емілі з Ільзою, щоразу як переступали поріг столярні, засипаної тирсою і геть запилюженої, могли почастуватися яблуками. Емілі особливо полюбляла три гатунки яблук Високого Джона, а з тих трьох, либонь, найніжнішим смаком вирізнялися великі зелені «солодкі» яблука, що їх діти зазвичай їдять найохочіше. Емілі вважала пропащим кожний день, коли не схрумала бодай одного зеленого солодкого яблука Високого Джона.

Потай в душі Емілі усвідомлювала: вона, властиво, взагалі не повинна відвідувати садибу Високого Джона. Їй не забороняли туди ходити просто тому, що