Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вежі мовчання 📚 - Українською

Читати книгу - "Вежі мовчання"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вежі мовчання" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 52
Перейти на сторінку:
дуже далеко! Та й потрібних надійних людей, готових гарантувати йому й заводу спокійне існування, там у нього виявилося вкрай мало. А хіба він мав право так ризикувати? Тому він обрав Середню Азію. Ось там якраз усе зрозуміло. Східних людей за більш ніж сорок років спілкування він чудово вивчив, він товаришував із президентами й їхніми родинами, до того ж, звідти набагато легше торгувати, там усе, що потрібно, — поруч. Там усе надійно й практично, все відповідало його світогляду, там він почувався, як удома. Навіть клімат, як стверджували лікарі, спекотний і сухий, значно краще підходив для його організму, адже він збирався жити ще довго, дуже довго.

— Матвію Степановичу, заходимо на посадку! — попередив його командир екіпажу. Червоний Дон, наче міркуючи, дозволяти чи ні, повільно кивнув головою.

Трохи прийшовши до тями, Радик знову взяв Марійку на руки, і вони пішли до відчинених навстіж воріт прохідної. Дивно, але площа перед Вежею майже спорожніла. На своїх місцях стояли військові машини, «швидка допомога», пожежні, але ніхто не метушився, не розганяв громадян, а в двері прохідної спокійно, без паніки заходили люди. На них ніхто не звертав уваги, ніхто не перешкоджав їхньому руху, вони спокійно йшли на свої робочі місця. Де ж бомба? — думав він. — Що таке? Він чекав, що їх зустрічатимуть мало не з квітами, що до нього кинеться купа людей, захоплено зітхаючи, прибіжать репортери, кваплячись тицьнути в обличчя мікрофони, а він ішов — і ніхто навіть не поглянув у їхній бік. Як же так? Я ж герой! Я врятував дівчинку! Я врятував няньку! Я здійснив подвиг! Я…

— Ну, ти й ідіот! — бригадир ливарників знущально посміхався. — Молодець, звичайно, що там і казати, не побоявся, але взагалі ж — повний ідіот!

Він дивився на цього впевненого в собі й у навколишньому світі чоловіка, що міцно стоїть на ногах у всіх сенсах цих слів і напевно знає, де правда, а де неправда, що таке добро і що таке зло, і заздрив йому. Він такий простий і такий зрозумілий. І довкола нього все так просто й так зрозуміло, хоча Рад чудово усвідомлював, що все це далеко не так, бо в кожної людини без винятку все складно й усе незрозуміло, кожний на своєму життєвому рівні шукає свої запитання й свої відповіді. Проте у цю секунду йому хотілося, щоб бригадир ливарників був саме таким: надійним, цілісним, людиною,

яка знає всі відповіді на всі запитання. Як Женя. Так, як вона, його Квіточка.

— Бомба фальшива, хлопче. Лялька, підробка, муляж, — повідомив ливарник. — Хтось напаяв проводів на акумулятор, загорнув у ватник, підкинув на прохідну й зателефонував. Ось так. А ти помчав! Але однак молодець, поважаю! — І поплескав Родіона по плечу. — Сапери приїхали, за три хвилини розібралися, поки ти там бігав! На, тримай свій портфель, а то кинув посеред дороги.

Жахливе розчарування заповнило Рада. Розчарування, а потім — сором. Холодний вогонь, полум’я з дамаської сталі згасло у ньому, стислося, випарувалося, зникло, можливо навіть, що й назавжди. Він поставив Марійку на землю й розгублено взяв портфель. Нянька одразу підхопила принцесу й швидким кроком, не обертаючись, пішла у Вежу. Вона дуже кумедно виглядала серед військових у зеленій плямистій формі й службовців заводу в темних костюмах у своїй синій піжамі в білий горошок і босоніж. Втім, на тлі щасливого фіналу на неї навіть ніхто не звернув уваги. Марійка не пручалася, лише розгублено — куди це мене знову несуть? — дивилася через її плече на Радика й терла кулачком оченята. Хвилина — і вони зникли у Вежі. Він відійшов убік і сів на бордюр, затиснувши якісно зшиту коричневу шкіру для паперів поміж колін. Який же я все-таки мерзотник, подумав він, який я мерзотник!

Адже я не Марійку рятував, не дівчинку, не принцесу, я нагороди чекав, слави! Героєм хотів стати! Дідько, як соромно, як паскудно, ну, що це за істота така — людина?! Така безглузда, така марнославна, така дрібна, як комашка! Не життя її мені було важливе, а те, що мені скажуть потім, як похвалять, що по телевізору покажуть! Як так можна жити, як — вірити? Як — кохати?! Він заплющив очі й спробував прийти до тями. Хріняка. Перетятько. Червоний Дон. Ні, Хріняка — ні, не хочу. Піду до Юрія Олексійовича, попрощаюся. Чаю поп’ю з вишневим варенням, він його смачно готує…


Літак із Червоним Доном успішно приземлився. Він ледве дочекався, поки спустять трап, й, не надягаючи пальта, у самому піджаку, рушив до сірої будівлі аеропорту. Погода стояла така тепла, що він навіть здивувався, як довго цього року тримається золота осінь. Не Середня Азія, звичайно, але все ж таки. Він не хотів ніде затримуватися, хотів одразу ж їхати на завод, де справ назбиралося по горло. Втім, перед цим Червоний Дон обов’язково планував зайти у Вежу до онучки, він привіз їй багато подарунків, а головне, справжню самаркандську халву, яку Марійка дуже любила.

Однак у будівлі аеропорту цього разу, крім прикордонників і митників, на нього чекали й інші люди. Мовчазні, суворі, без посмішок на обличчях. Вони мали серйозну розмову до Червоного Дона, і в ситуації, що складалася, навіть він не міг її уникнути, і це було їм, звичайно ж, добре відомо. Червоний Дон побачив їх одразу ж, як тільки ввійшов, і з першого погляду все чудово зрозумів. «Покидьки, — подумав він з прикрістю про прикордонників, митників, службовців аеропорту і особливо своїх підлеглих, тобто про всіх, кого він тут регулярно підгодовував десяток років, — зрадники! Не могли попередити! Злякалися, сукини діти, подумали, кінець Червоному Дону!» Певне, цей факт вразив і образив його куди більше, ніж тема майбутньої розмови. «Усіх звільню!» — зо зла подумав він і, всього лише на секунду затримавшись біля дверей, рішуче пішов прямо на зустрічаючих.


Перетятько його, здавалося, чекав, навіть закип’ятив воду, і тепер, уміло клопочучись, розливав чай по чашках і різав батон.

— А я вас, Родіоне Костянтиновичу, бачив на площі, але вирішив не чіпати. Подумав, ви — людина заклопотана, тож якщо захочете, самі зайдете. То я й пішов на пошту, саме час оформити передплату на наступний рік, тут наше відділення неподалік. Куди ви потім поділися?

1 ... 42 43 44 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вежі мовчання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вежі мовчання"