Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"

Так Істина відкрилася йому.

Він зачепив гачком виступ на обідку лійки і повернув її на півоберта так, що Трапеція тепер стала поряд з ієрогліфом «кадеш» на гранітній плиті.

У глибині підземелля, під плитами, щось клацнуло. Заскреготали приховані важелі та колеса – і чорна брила жертовника поволі почала заглиблюватись у стіну вівтаря. Полоззя, на які вона спиралася, скреготали, розмелюючи пісок у жолобах; під жертовником відкривався квадратний лаз у підземну схованку.

Ратибор поклав руку на груди і заспівав у радісному і світлому полегшенні. Його пісня не мала слів; можливо, вона складалася з Чисел, що відокремлюють сущі речі; можливо, в цій пісні були тільки довгі голосні звуки – щастя не потребує обмеженості приголосних. Але радість його була передчасною.

Чорний куб жертовника ледь відкрив третину квадратного лазу, коли у підземеллі загуркотіло. Це був гуркіт обвалу, нищення, руйнування – і жертовник зупинився. Тисячолітній механізм не встояв проти часу; слуга вмерлої богині, він пережив володарку, але виконав своє призначення лише на третину. Мудрі люди кажуть, що третина від омріяного і є сущим Світу.

Ратибор підбіг до чорної брили, спробував підштовхнути її, підважити мечем – смішним був він, слабий та смертний серед безсилля храму Кадеш, серед мовчання вмерлої величі.

Він оглянув лаз і зрозумів, що, знявши одяг, зможе пролізти у схованку. Роздягнувся і відчув жахливий холод, що панував у вівтарі. Запаливши останній смолоскип, він кинув його в отвір.

Смолоскип упав у воду, але перш ніж він погас, учень Мелхиседека встиг побачити величезних болотяних гадюк, що звивалися у мулистому потопі.

Голий та тремтячий, він зрозумів: цієї ночі схованка неприступна для нього…

Увесь жовтень Ратибор хворів. Знесилюючий кашель роздирав йому горлянку, єгипетська спека залізла у голову і смажила мозок на повільному вологому полум’ї. Астерій готував ліки, купляв їжу, відганяв диких псів від очеретяної хижі.

28 жовтня 885 року учень Мелхиседека вперше за три тижні вийшов на берег Нілу. Хвороба відступила, і він почав готуватись до нової експедиції в ущелину Харра. Астерія він вирішив узяти з собою. Витратив останні статери, що були зашиті у поясі з часів перебування в Ітхелі, і придбав панцир з волячої шкіри, такі ж чоботи та рукавиці. Тепер він міг стати на прю зі зміями підземелля. Коваль селища Зель зробив для нього залізне кайло. Селищем пробігла чутка, що Габір знайшов в ущелині гробницю фараона з купою золота всередині. Місцеві розбишаки обстежили храм Кадеш, але напіввідкритого лазу, що його Ратибор завалив гранітною плитою, не побачили.

У ніч на 4 листопада розбійники оточили хижу Мелхиседекового учня і підпалили її. Якби за кілька годин до того Ратибор і Астерій не рушили в ущелину, їхні душі полинули б до Оселі Єдиного з полум’я і злоби нікчемних захланців, безмежно далеких від шляхів і турбот Обраності…

Світанковий срібний конус уже вп’явся в сіро-фіолетове небо над чорними скелями Харра, коли Ратибор з Астерієм дістались до овальної долини. Їхні ноги були по коліна вимащені у розкислому мулі; тужливе виття шакалів огортало їх недобрим передчуттям; двічі поблизу них падали уламки скелі, і не змогли вони визначити – чи впали ці брили, спрямовані злою людиною, чи істоти позасущого відвертали мандрівників від незнаної загрози попереду.

– Демони чатують на нас, відчуваючи близьке ушкодження Ворогові від нашого походу, – сказав Габір хлопцеві. А той, тягнучи величезну в’язанку смолоскипів і мотузяну драбину, сумно посміхнувся словам усемудрого Габіра і уявив собі тих демонів рогатими мавпами, що сидять на верхівках скель.

Біля входу в святилище вони побачили кістяк людини, а біля нього – з п’ять коршаків-трупожерів; і то теж був недобрий знак.

Астерій уперше прибув до храму Кадеш. Усе цікавило його. Роздивляючись колони вітальної зали, він спитав:

– Для чого була потрібна така величезна кімната – аж двадцять колон?

– Тут відбувались містерії і літургії на честь поганської богині Кадеш, – відповів учень Мелхиседека. – Між колонами жерці ставили бронзові стовпчики з чашами, схожими на квітку лотоса. Ось там, – він показав рукою на фрески західної стіни, – усе це намальовано. У чаші наливали олію і підпалювали плаваючі ґноти – це було й освітленням, і пахощами містерій, бо в олію додавали ладан і смолу червоної пальми «хеб». На бічних підвищеннях танцювали жриці, а на середину зали виносили боввана богині або ж виводили її священного лева.

– А лев не міг пожерти жриць і людей?

– Він був навчений жерцями і, напевно, вихолощений.

– Як це? – здивувався незнайомому слову вихованець авви Антонія.

Ратибор розсміявся і посмикав хлопця за вухо:

– Згодом поясню.

Вони проминули кімнати жриць і залу підношень. Учень Мелхиседека відчув сморід. Посвітивши смолоскипом, він побачив, що розбійники, обшукуючи святилище, напаскудили у кімнаті верховного жерця.

– І богиня не помстилася їм, – посміхнувся він. – Так минає слава ідолів, так вони помирають – під сморід випорожнень тих, чиї предки віддавали останнього мідяка на храм.

У вівтарні нічого не змінилося від Часу Наповнення. Ратибор відсунув плиту, якою замаскував лаз, узяв кайло і почав гатити ним по підлозі біля отвору. Скеля між підземеллям і вівтарною кімнатою була у півліктя завтовшки – шукач сподівався розширити лаз. «А від гуркоту втечуть змії», – подумав він, врубуючи сталевий дзьоб у гранітну товщу. Через годину за кайло взявся Астерій. Так, змінюючи один одного, вони працювали до полудня. Лаз поширшав, але Ратибор вирішив після відпочинку роздовбати його ще більше.

Вони з’їли по два коржі й