Читати книгу - "Острів Тамбукту, Марко Марчевський"

Вождь Боамбо вмирає від кадіті. Похмурий Арикі. «Біла людина з місяця все може». Страва, заправлена жирними червами. Ловля риби вночі.

Одного разу Амбо прибіг до малої затоки задиханий, розпачливо махаючи руками.

— Тана Боамбо вмирає! — кричав він. — Його вкусила кобра! Тана Боамбо вмирає від кадіті!

Всі, хто був біля човнів, побігли до селища.

— Коли вона вкусила його? — запитав я.

— Тільки-но, тільки-но! Врятуй його! У тебе є кобрай проти кадіті!

Я ніколи не розлучався з лікарською сумкою. Перекинувши її через плече, я стежкою побіг за юнаком. За п'ять хвилин ми вже були на майдані, де зібралось чимало тубільців. Довкола стояв страшенний гамір. Кілька жінок плакало й голосило, як за мерцем. Углядівши мене, всі враз замовкли, діти поховалися за матерів. Більшість з них бачили мене вперше.

Ми з Амбо пішли до хатини тани Боамбо. Вождь сидів на нарах, обхопивши руками вкушену ногу, й ритмічно погойдувався вперед-назад, наче кланявся. Перед ним стояли й беззвучно плакали дві жінки: одна літня, певно дружина вождя, а друга — знайома вже мені дівчина, що приходила до вогнища подивитись, як нас кидатимуть в океан. Це була дочка вождя, Зінга.

Боамбо випростав ногу, і я помітив на литці маленьку ранку, з якої витікали дві струминки крові. Свіжа кров свідчила про те, що кобра вкусила бідолаху зовсім недавно.

В той час, коли я оглядав ранку, до хатини зайшов досить високий, старий і кошавий тубілець, підперезаний сімома поясами, оздобленими різнобарвними черепашками. Я враз догадався, що це і є Арикі, головний жрець племені, про якого мені не раз розповідали Габон та Амбо.

Насупившись і напиндючившись, головний жрець сів біля дверей і почав мовчки стежити за тим, що діялось у хатині. Я витяг з сумки шприц, коробочку з голками, ампули, невеличке скляне блюдечко і пляшечку з спиртом, налив спирту в блюдечко й підпалив. Усі, навіть хворий, злякано відсахнулись. Обпаливши голку на полум'ї, я відбив головку ампули, вибрав звідти вакцину й підійшов до потерпілого. Потім наказав йому підвестись і повернутись до мене спиною і швидко випорожнив шприц у його стегно. Вождь ледь помітно здригнувся, але навіть не ойкнув. Після цього я промив ранку, змазав її йодом і забинтував. Коли я сказав хворому, що вже можна сісти, він здивувався: лікування кінчилось, а він думав, що тільки починається.

Ефективність дії вакцини залежить від того, скільки часу минуло після укусу. Я запитав вождя про це, але він не зміг нічого пояснити. Тубільці поділяють добу лише на день і ніч, а не так, як ми, на години, хвилини й секунди. Коли ж доводилось поділяти, вони говорили: «ябом аро» (коли сходило сонце), «ябом оралда» (коли сонце було над головою) і «ябом аелда» (коли сонце було під землею, тобто зайшло). Якщо потрібна була ще більша точність, вони говорили: «тоді, коли сонце з'явилось над землею, або: коли сонце ще не встигло стати над головою, або: коли сонце ще не сховалося під землею. Так можна було визначити час між сходом сонця й полуднем та між полуднем і вечором.

Я пошукав очима Амбо: ми з ним краще розуміли один одного, і я сподівався, що він хоч приблизно зможе пояснити мені, коли саме кобра вкусила батька. Але юнака в хатині не було. Він кудись подався. Тоді я звернувся до дружини вождя й запитав, де був Амбо в той час, коли трапилося нещастя, і чи він негайно побіг по мене до малої затоки. Але замість відповіді жінка забилась у темний куток і ще дужче заголосила. Я спитав те ж саме у дівчини. Вона знітилась і ледь чутно промовила, що як тільки змія вкусила батька, Амбо одразу побіг по мене.

Пізніше я дізнався, чому мати з дочкою так розгубилися від мого запитання, але в ту мить я все пояснював лихом, яке звалилося на рідну їм людину.

Я прикинув, що від села до малої затоки Амбо біг хвилин п'ять. Від затоки до села — ще п'ять, а якщо мої готування тривали хвилини три, то всього набиралось близько тринадцяти хвилин. Коли так, думав я. Боамбо житиме. Яка б сильна не була отрута кобри, але за цей короткий час вона не може вбити таку здорову людину, як вождь.

Нога тани Боамбо розпухла. Настала криза, коли вакцина вступає в реакцію з отрутою і життя бореться із смертю. Мати з дочкою тихо плакали. Гамір за дверима наростав, але як тільки я з'явився на порозі, враз мов по команді настала тиша.

Зайшов Амбо і довго дивився на батька. Очі хлопця були сповнені глибокого суму. Обличчя зблідло, наче в мерця. Він не плакав, але мовчазне страждання найтяжче. Дужий організм вождя все ще боровся із смертю. Нарешті Боамбо перестав стогнати й випростався на нарах, його дихання стало рівнішим.

— Врятований! — тихо сказав я. — Тана Боамбо житиме.

Амбо, в нестямі від радості, закричав на всю хатину:

— Врятований! Врятований! Набу житиме!

Надворі почули його крики, і по натовпу, мов луна, прокотилось:

— Врятований! Врятований! Тана Боамбо не вмре! Пакегі врятував тану Боамбо! Умбо пакегі! Умбо-бо-замбо!

Такими словами народ виражав свою радість. Це було щось подібне до нашого: «Ура! Хай живе!»

Я поклав інструменти в сумку й зібрався йти. Похмурий жрець мовчки дивився на мене з темного кутка. За