Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Більше вони про це не говорили, а за кілька днів після тієї розмови молоді поїхали.

Іван Хомич провів їх до залізничної станції і на зворотному шляху заїхав до Боброва.

Фельдшер був не сам. У зручному кріслі сидів огрядний, чисто виголений чоловік. У нього були великі губи та вуса, які нагадували щітку для взуття, лиснючі й вологі очі, чорне, з сивиною волосся, дбайливо зачесане на проділ. То був оптовий торговець хутрами Пуговкін, який час від часу відвідував Боброва.

— Ви прийшли якраз вчасно, вельмишановний пане!. — вигукнув він писклявим голосом. — Я тут саме заради вас. Щоб ви знали: я член-благодійник Імператорського географічного товариства. А чому б мені й не бути ним? Людина мого становища повинна підтримувати корисні заклади. Зрештою, я член ще кількох корпорацій, але не це головне. Я саме збирався відвідати вас у вашій резиденції в тайзі н просив Миколу Микитовича поїхати зі мною. Чи не так?

Бобров кивнув і непомітно усміхнувся, з чого Феклістов зрозумів, що Микола Микитович не в захваті від цієї історії.

Тим часом Пуговкін витяг з кишені якийсь лист, начепив пенсне й почав читати:

«Імператорське географічне товариство в Петербурзі

Його Благородію

панові Феофану Парфеновичу Пуговкіну, кавалерові Хреста за громадянські заслуги III ступеня, поставщику Його Високості великого князя Сергія Миколайовича і т. д., і т. д.»

Купець на мить замовк, щоб перевести подих, бо всю адресу він прочитав без передишки. Потім почав читати далі, й Іван Хомич довідався, що географічне товариство доручає Пуговкіну одержати від Феклістова інформацію про результати його досліджень. Геологічний комітет товариства посилався на давнішню вимогу певного високого чиновника, за якою Феклістов мав провести геологічні дослідження й доповісти про їх наслідки. Оскільки протягом багатьох років від нього не надійшло жодної значної праці, товариство просило вельмишановного Пуговкіна як члена-благодійника товариства потрудитися відвідати пана Феклістова й люб'язно повідомити про успіхи, досягнуті геологом.

Іван Хомич мовчав. Він поглянув на купця, знизав плечима й закліпав очима — так Феклістов робив завжди, коли обмірковував свою відповідь.

— Мене дивує, що вони звертаються до вас, — роздратовано промовив Феклістов, — недавно я надіслав геологічному комітетові докладний матеріал.

— Можливо. Це похвально, але вони, певно, чекали чогось іншого.

— Шкода, але інших результатів своїх спостережень я не можу повідомити.

— Саме так я маю відповісти?

— Так!

— Ну що ж, хай буде по-вашому. Проте я чекав більшого…

— Праця геолога нелегка й часто-густо приносить розчарування, — втрутився в розмову Бобров. — Скільки разів я дивувався, що Іван Хомич не втрачає терпіння.

— Вірю й лишаюсь вашим покірним слугою. Чекаю від вас сюрпризу…

Після того, як Пуговкін пішов, Бобров обурено вигукнув:

— Ти бачив такого нишпорку! Прийшов рознюхати, що й як, хоче вислужитися перед панством. Наживає собі багатства з поту мисливців, платить їм жалюгідні копійки за хутра, а тепер ще хоче на дурничку славу собі заробити!

Феклістов мовчки обмірковував щось. Раптом обличчя в нього прояснилося:

— Якщо панство так турбується про якесь відкриття, воно його матиме…

І Іван Хомич склав довгий і докладний звіт, багато доповнивши його картами та описами геологічних утворень, у яких назвав ті гірські породи й мінерали, від яких було мало користі.

Коли Пуговкін прийняв од Феклістова цей солідний за обсягом матеріал, він був у захопленні від такої сили карт, креслень і таблиць. Проте купець навіть і не підозрював, який «липовий» звіт йому підсунули.

Феклістов досяг своєї мети — петербурзьке вельможне панство раптом втратило цікавість до області, яка не обіцяла їм ніякого зиску.

Одного літнього вечора перед хатою Орлова заторохкотіла підвода. Майюл, виглянувши з вікна, побачила Боброва.

— Микола Микитович приїхав! Діти, йдіть зустрічайте!

Хлопець і дівчинка весело побігли гостеві назустріч — вони знали, що, коли б той не приїхав, у нього завжди знайдеться для них сюрприз. Але цього разу гість привіз сюрприз і для дорослих. Увійшовши в дім і щиро привітавшись з усіма, Бобров спохмурнів.

— Я хотів було спитати, який добрий вітер приніс тебе сюди, Микитовичу, але бачу, ти щось хмуришся. Що ж трапилось? — допитувався Орлов.

— Нічого доброго. Ось вам прочитаю дещо з газети: «… уряд Його Імператорської величності оголосив чотирнадцятого липня загальну мобілізацію»… Буде війна. Війна з Німеччиною та Австрією. Отже, радіти нема чого. Ми зв'язані угодами з Францією та Англією, які теж провадять мобілізацію. Голова «Спілки російського народу» в нас у місті кричав на все горло, що ми повинні захищати вітчизну від прусських варварів, кричав про православний Царград. Він ніяк не може дочекатися, коли, нарешті, погріє руки на воєнних поставках. Хотів я поговорити з Іваном Хомичем, якої він думки щодо цього… Він дома?

— Вже десятий день не повертається. Поїхали вони з Хатангіном на конях у Сурунганські гори.

— Яка це їх нечиста сила туди занесла?

— Чиста чи нечиста, але мені здається, що наш Хомич знайшов там щось цікаве. Працює в тих горах уже цілий місяць. Провадить розвідувальне буріння та зондування. Праця виснажлива: Іван Хомич схуд страшенно, і це нам дуже не подобається. Адже він уже не юнак, йому шістдесят давно стукнуло, і слід було б поберегтись. Та він і слухати не хоче. Ти поговорив би з ним як лікар.

Але з Іваном Хомичем важко було знайти спільну мову, якщо йшлося про його власну особу. Звістка про загальну мобілізацію зовсім вивела його з рівноваги: геолог і чути не хотів про якийсь огляд або лікування.

А коли прибув лист від Андрія, в якому той повідомляв, що його призвано в армію, Іван Хомич, не роздумуючи, вирушив у Петербург, щоб застати сина до від'їзду на фронт.

Він довго розмовляв з Андрієм, розповідав йому про наслідки своєї праці. Старик забрав собі в голову, що син, повернувшись з війни, має облишити свою