Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

Розділ XIII
СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ, АЛЕ Й НЕ ТІЛЬКИ СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ

Боюся, що джентльмен, якому Емілія адресувала свої листи, не відзначався особливою чутливістю. Хоч де б опинився лейтенант Осборн, слідом за ним мандрувало стільки листів, що товариші в офіцерському клубі вічно допікали йому своїми жартами, і кінець кінцем він наказав служникові віддавати їх тільки тоді, як він буде в своїй кімнаті. Хтось бачив, як він запалював листом сигару, на превеликий жах капітана Доббіна, що, як нам здається, не пожалкував би і банкнота за такий автограф.

Довгий час Джорджеві щастило тримати в таємниці свої сердечні справи. Знали тільки, що в нього була якась дама,- він і сам цього не заперечував.

- І вже не перша,- казав хорунжий Спуні хорунжому Стаблу.- Цей Осборн - справжній диявол! Дочка судді в Демерері мало не збожеволіла через нього, а потім ще була та вродлива квартеронка, міс Пай у Сент-Вінсенті, пам’ятаєш? А відколи полк повернувся додому, він, кажуть, став справжнім донжуаном, їй-богу!

Стабл і Спуні вважали, що стати «справжнім донжуаном, їй-богу» - найбільша заслуга кожного чоловіка; а Осборн і справді мав дуже добру славу серед полкової молоді. Він відзначався в спорті і на парадах, чудово співав, сипав грішми, які йому щедро давав батько, його одяг був найкраще пошитий і мав він його більше, ніж інші. Всі в полку ним захоплювалися. Він міг перепити будь-кого в товаристві, навіть старого полковника Неперепийлі. Міг вистояти в боксі навіть проти рядового Трощера, що раніше виступав на рингу (його давно зробили б капралом, якби він не пив), був найкращим гравцем у крикетній команді полкового клубу. На кінних перегонах у Квебеку, в яких він брав участь, його кобила Блискавка виграла гарнізонний приз. Його обожнювала не тільки Емілія. Стабл і Спуні вбачали в ньому мало не Аполлона, Доббін вважав його другим Диво-Крайтоном, 127 а дружина майора, місіс О’Дауд, визнавала, що він блискучий кавалер і нагадує їй Фіцджералда Фогарті, другого сина лорда Каслфогарті.

Отож Стабл, Спуні і все товариство снувало найромантичніші здогади щодо кореспондентки Осборна, казали, що то якась герцогиня з Лондона, яка гине за ним, чи дочка генерала, заручена з іншим, але шалено закохана в Джорджа, чи дружина члена парламенту, яка пропонувала йому втечу в кареті, запряженій четвериком, чи ще якась жертва полум’яної, романтичної пристрасті, для обох однаково небезпечної. Осборн не давав ніякісіньких пояснень на всі ці здогади, полишаючи своїм юним обожнювачам і приятелям вигадувати різні історії і прикрашати їх своєю фантазією.

У полку так нічого й не дізналися б, якби капітан Доббін не повівся так необережно. Одного разу він, снідаючи в офіцерському клубі, почув, як помічник військового лікаря, і два названі вище шановні джентльмени говорили про Осборнові любовні справи. Стабл запевняв, що його дама серця - герцогиня і що вона близька до двору королеви Шарлотти, а Кудкудакт божився, що вона - оперна співачка найгіршої репутації. Почувши їхню розмову, Доббін так обурився, що хоч його рот був набитий яйцем і хлібом з маслом і хоч йому взагалі не слід було втручатися, не витримав і бовкнув:

- Ви дурень дурнем, Кудкудакте! Завжди ви верзете казна-що й пліткуєте. Осборн не має наміру тікати з герцогинею чи крутити голову модисткам. Міс Седлі - найчарівніша дівчина в світі. Він заручений з нею хтозна-відколи, і я нікому не радив би плескати про неї язиком при мені!

З цими словами Доббін замовк, страшенно почервонів і мало не захлинувся чаєм. За півгодини новина облетіла весь полк, і того ж таки вечора дружина майора місіс О’Дауд написала своїй сестрі Глорвіні в маєток О’Дауд, щоб та не поспішала виїздити з Дубліна: молодий Осборн, виявляється, давно заручений.

Того ж вечора вона за чаркою віскі, як і годиться, виголосила відповідний тост, і розлючений Осборн помчав додому лаяти Доббіна (який не пішов на проханий вечір, а сидів у своїй кімнаті, грав на флейті і, здається, складав вірші, причому дуже сумні) за те, що той розголосив його таємницю.

- Хто тебе в біса просив розповідати про мої справи! - накинувся на приятеля Осборн.- На якого дідька цілому полкові треба знати, що я хочу одружитися? Щоб ота язиката відьма Пеггі О’Дауд базікала й терла на зубах моє ім’я в себе за столом, хай їй чорт, і трубила про мої заручини на всі три королівства! А крім того, яке ти маєш право казати, що я заручений, і взагалі втручатися в мої справи?

- Мені здається...- почав капітан Доббін.

- Начхати мені, що тобі здається! - перебив його Осборн.- Я тобі багато чого завдячую, визнаю, аж надто багато, хай йому біс, але не хочу, щоб ти мене весь час повчав, хоч ти й на п’ять років старший за мене. Мені набрид твій зверхній тон, твоя проклята поблажливість і опіка. Так, поблажливість і опіка, інакше її не назвеш. Я хотів би знати, чим я гірший за тебе?

- Ти заручений? - запитав капітан Доббін.

- Яке в біса тобі чи комусь іншому діло, заручений я чи ні?

- Отже, ти соромишся своєї нареченої? - мовив Доббін.

- Може, ви мені скажете, шановний, яке ви маєте право питати мене про це?

- Господи боже! Чи ти, бува, не думаєш порвати з нею? - злякано запитав Доббін.

- Інакше кажучи, ти питаєш мене, чи я чесний? - зовсім осатанів Осборн.- Це ти маєш на думці? Останнім часом ти розмовляєш зі мною таким тоном, що хай мене… коли я довше терпітиму його!

- Що ж я такого зробив? Я тільки казав тобі, що ти погано ставишся до своєї нареченої, дуже милої дівчини, що коли ти буваєш у місті, то повинен сидіти в неї, а не товктися в більярдних кварталу Сент-Джеймс.

- Мабуть, ти хочеш,