Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

Слово "па­вук" зро­би­ло та­кий вплив, не­на­че іскра гро­мо­ви­ни. Ма­туш­ки ра­зом всі поп­ро­ки­да­лись, пос­хоп­лю­ва­лись з пос­телі й повтіка­ли до ле­жан­ки. Бла­го­чин­на уг­ляділа мох­на­то­го ра­ка й собі схо­пи­лась і ста­ла на ліжку на но­гах.

- Та це ж ра­ки, а не па­ву­ки! - за­го­моніли, про­чу­мав­шись, ма­туш­ки. - Де во­ни їх в гас­пи­да наб­ра­ли взим­ку? Це усе жар­ти Мельхи­се­де­кові. Як же мож­на так жар­ту­ва­ти?

- А чо­го ж ви так дов­го спи­те та ви­ка­чуєтесь на со­ломі? - обізвав­ся з світлиці отець Мельхи­се­дек. - Це добрі ха­зяй­ки: сплять пак до обіду. Спа­сибі ра­кам, що вас по­бу­ди­ли. Вста­вай­те та по чарці да­вай­те, а ви, Онисіє Сте­панівно, звеліть по­ва­ри­ти ра­ки на снідан­ня ста­рим па­нот­цям, бо це ми під ни­ми на­пе­че­ру­ва­ли. Це ви вип­ло­ди­ли: чия пра­ця, то­го й ко­ристь.

Отець Мельхи­се­дек розігнав усім сон. Ма­туш­ки шви­денько пов­ми­ва­лись, поп­ри­би­ра­лись й вий­шли до світлиці.

- А бач­те, як шви­денько приб­ра­лись. А то б і досі ка­ча­лись на по­душ­ках та язи­ка­ми мо­ло­ли нісенітни­цю,- ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Бу­де­мо пи­ти вже пох­рес­ти­ни, чи що.

На столі вже сто­яла за­кус­ка й горілка. Бла­го­чин­ний про­чи­тав "Отче наш".

Гості по­ча­ли пи­ти пох­рес­ти­ни. Оле­ся роз­сер­ди­лась за ті ра­ки, звеліла зап­ря­га­ти коні і, по­ки­нув­ши в гос­тях му­жа, са­ма поїха­ла до­до­му. Ба­ла­бу­ха зос­тавсь пи­ти пох­рес­ти­ни.

Гості ду­же роз­гу­ля­лись. Ніко­му не хотілось їха­ти до­до­му. Час був зимній, без­робітній. До­ма бра­ла кож­но­го нудьга за са­ме сер­це.

- А що, лю­ди добрі, чи роз'їде­мось до­до­му, чи ще ку­ди гур­том заїде­мо гос­тю­ва­ти? - по­дав свою гад­ку отець Мельхи­се­дек.

- Ой не хо­четься до­до­му! Ко­ли б так, щоб проїха­ти тільки проз до­му та й по­ми­ну­ти її, - за­го­моніли ма­туш­ки.

- Чия до­ма най­ближ­че, ту­ди їде­мо усі гур­том гос­тю­ва­та,- по­дав ра­ду отець Мельхи­се­дек.

- Добре, доб­ре! - крик­ну­ли ма­туш­ки. Най­ближ­че жив бла­го­чин­ний та Про­ко­по­вич, батько Онисії Сте­панівни. Гості по­ча­ли вилічу­ва­ти верст­ви, й вий­шло, що Бо­гус­лав на півверст­ви ближ­че од Чайків. При­па­да­ло їха­ти в Бо­гус­лав до Ба­ла­бу­хи. Ба­ла­бу­ха знав, що йо­го жінка ста­не гоп­ки, як уг­ля­дить цю всю ком­панію в своїй світлиці, од­на­че не посмів спе­ре­ча­тись і зап­ро­сив до се­бе гос­тей.

Позапрягали коні. Гості пов­дя­га­лись і ви­пи­ли на до­ро­гу. По­сидівши тро­хи в ко­жу­хах і ви­пив­ши ще по одній при новій де­ко­рації, гості вий­шли на га­нок; на ган­ку ще ви­пи­ли на до­ро­гу, ви­пи­ли до ко­ней і до са­нок, по­час­ту­ва­ли по­го­ничів і ру­ши­ли в до­ро­гу. Ба­ла­бу­ха сів з Про­ко­по­ви­чем на одні сан­ки; во­ни виїха­ли з дво­ру по­зад усіх.

Санна до­ро­га бу­ла доб­ра, але сніг був здо­ро­вий. По обид­ва бо­ки до­ро­ги ле­жа­ли за­ме­ти. Над­ворі бу­ло ти­хо й вог­ко. Сто­яла м'яка од­ли­га. Сніг лип до по­лозків, до кінських ко­питів. Усе не­бо бу­ло зак­ри­те хма­ра­ми, як гус­тим білим ди­мом. Над да­ле­ки­ми гор­ба­ми та яра­ми не­бо ніби зли­ва­лось з зем­лею, вкри­тою товс­тим білим сніго­вим ша­ром. Зда­ва­лось, ніби сніг вкрив і зем­лю, й не­бо, й во­ни зли­лись до­ку­пи.

Балабуха за­ку­тав­ся в теплі вов­ки, на­су­нув на лоб теп­лу си­ву сму­ше­ву шап­ку з ву­ха­ми й нез­чув­ся, як зас­нув. Ста­рий Про­ко­по­вич не­на­че за­ме­тив­ся од йо­го сном та й собі зас­нув, ви­пив­ши доб­ре на до­ро­гу. Про­ти поїзда їхав дру­гий та­кий са­мий дов­гий поїзд: то їха­ли польські па­ни-дідичі гу­ля­ти з нудьги так са­мо, од сусіда до сусіда. Ба­тюш­кам до­ве­лось звер­та­ти в за­ме­ти. Ко­ни­ки пурх­ну­ли з сан­ка­ми в сніг, на­че в петльова­не бо­рош­но. Ле­генькі сан­ки пе­рех­ня­би­лись на за­мет. Сон­ний Ба­ла­бу­ха й Про­ко­по­вич по­ви­па­да­ли з са­нок на м'який сніг, не­на­че на пе­ри­ни. В по­го­ни­ча в го­лові шуміло. Він навіть не ог­ля­нув­ся на­зад на сан­ки. Самі коні по­тю­па­ли до­га­ня­ти поїзд. Ба­тюш­ки зос­та­лись спа­ти на за­меті. Про­ко­по­ви­чеві навіть прис­ни­лось, що він спить в се­бе в кат­разі, що в кат­ра­гу влетів рій, пок­ру­тив­ся над ним та й по­летів.

Валка гос­тей в'їха­ла в Ба­ла­бу­шин двір. Во­ро­та вже бу­ли при­чеп­лені до ворітниць, але так, що їх ніко­ли не мож­на бу­ло га­разд при­чи­ни­ти й за­чи­ни­ти, й во­ни завж­ди сто­яли од­чи­нені, не­на­че двір сто­яв з роз­зяв­ле­ним ро­том пов­сяк­час.

- Благочинна жде нас, виг­ля­дає, ворітеч­ка по­од­чи­ня­ла, - го­во­ри­ли ма­туш­ки, в'їжджа­ючи в двір.

- Де ж це ще одні сан­ки? - пи­тав Мельхи­се­дек, полічив­ши сан­ки. - Ма­буть, десь зос­та­лись. Це отець бла­го­чин­ний з Про­ко­по­ви­чем, пев­но, опізни­лись.

Гості увійшли в світли­цю. В по­ко­ях бу­ло ти­хо. Оле­ся, по­обідав­ши, ляг­ла спо­чи­ва­ти. Ма­туш­ки сиділи, жда­ли. Ніхто не ви­хо­див, а гос­по­да­ря не бу­ло з до­ро­ги. Во­ни пе­рег­ляділи кар­ти­ни, по­ди­ви­лись на го­ло­го Гер­ку­ле­са, що за­мах­нувсь довб­нею на якусь звірю­ку, й при­тих­ли, підмор­гу­ючи од­на на дру­гу. Пан­ни з ко­ти­ком та пташ­кою ди­ви­лись на їх з стіни й здер­жу­ва­ли їх ве­селість та язи­ки, а Гер­ку­лес не­на­че за­мах­нув­ся на їх довб­нею та сва­ривсь нею, щоб во­ни мов­ча­ли, бо бла­го­чин­на спить.

- Ой сте­режімся, бо так і лу­лус­не кот­русь по го­лові довб­нею, - го­во­ри­ла Мар­та, по­ка­зу­ючи на довб­ню в Гер­ку­ле­са в ру­ках.

- Такий, як Бон­ковський, - шеп­ну­ла дру­га ве­се­ла ма­туш­ка.

- Тільки в Бон­ковсько­го здо­рові ву­си­ща. Це, ма­буть, бла­го­чин­на зу­мис­не по­че­пи­ла на стіні, щоб на­га­ду­вав їй Бон­ковсько­го, - ше­потіла Мар­та на ву­хо сусіді.

Гості сиділи та ше­потіли. Ба­тюш­ки не втерпіли й по­ча­ли го­лос­но роз­мов­ля­ти та жар­ту­ва­ти. Оле­ся про­ки­ну­лась і здо­га­да­лась, що до неї заїха­ла по до­розі вся ком­панія. Во­на роз­сер­ди­лась і на­ду­ма­лась не вста­ва­ти з пос­телі.

Тим ча­сом ба­тюш­ки виг­ля­да­ли в вікна, чи не їде Ба­ла­бу­ха, а Ба­ла­бу­хи не бу­ло. Вже дех­то зга­дав за чар­ку, дех­то про за­кус­ку, гос­по­дар не їхав.

В од­чи­нені во­ро­та вско­чи­ли по­рожні сан­ки. По­го­нич спи­нив коні ко­ло ган­ку, ог­ля­нув­ся - й ро­та роз­зя­вив: сан­ки бу­ли по­рожні.

- Що це за ди­во! Приїха­ли самі сан­ки без бла­го­чин­но­го, - про­мо­вив отець Мельхи­се­дек, виг­ля­да­ючи в вікно.

- Може, де вста­ли на місті ко­ло крам­ниць, - обізва­лась Мар­та. - А побіжи, па­нот­че, та спи­тай в по­го­ни­ча.

Мельхиседек вибіг на га­нок. По­го­нич сто­яв, витріщив­ши очі на во­ро­та.

- А де ти подівав па­нотців? - спи­тав отець Мельхи­се­дек.

- Мабуть, по­гу­бив по до­розі, бо на сан­ках не­ма, - обізвав­ся по­го­нич, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю.

- А, ти, роз­зя­во! Як же ти оце по­гу­бив? Чи ні ра­зу за всю до­ро­гу не ог­ля­нув­ся, чи що? - крик­нув отець Мельхи­се­дек.

- Мабуть, роз­зя­ва, по­гу­бив, - бай­дуж­но обізвав­ся по­го­нич.

Мельхиседек вско­чив в ха­ту й роз­ка­зав гос­тям, що ба­тюш­ки десь по­ви­па­да­ли з са­нок. По­са­ди­ли од­но­го сту­ден­та й пос­ла­ли зби­ра­ти по до­розі роз­губ­ле­них па­нотців.

Поки поз­би­ра­ли па­нотців, Оле­ся ле­жа­ла на ліжку й по­тя­га­лась. День був сум­ний, нуд­ний. Оле­ся про­ле­жа­ла б тиж­день, не вста­ючи з ліжка; з нудьги во­на діста­ла з сто­ла "Вол­шеб­ни­цю Рагі-Муїну" й по­ча­ла її чи­та­ти втретє. Гості сиділи