Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

296
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 58
Перейти на сторінку:
лю­би­ли. Те­тя­на та­кож лю­би­ла.

Чого те­пер схо­ва­ла­ся? Дiз­на­ла­ся про йо­го ве­сiл­ля з Наст­кою?


Може, й дiз­на­ла­ся…


Ой Тур­ки­не, моя пташ­ко, яке в те­бе сер­це?..


I їду­чи отак, роз­ду­му­ючи над со­бою i дiв­ча­та­ми та ми­на­ючи знай­омi мiс­ця око­ло бi­лої стеж­ки, роз­зи­рається вiн те­пер то влi­во в гли­бо­кий яр, то впра­во на Ча­ба­ни­цю з "Бi­лим ка­ме­нем", де та­кож з нею стрi­чав­ся.


I чо­мусь спо­дi­вається вiн, що звiд­кись вий­де про­ти нього Те­тя­на. Пиш­на, ус­мiх­не­на, зак­вiт­ча­на в чер­во­нi свої цвi­ти, i ска­же, як зви­чай­но: "То - я".


Одначе, хоч i як вiн роз­зи­рається, хоч i як ба­жає йо­го сер­це спо­кою "з нею", "во­на" не ви­хо­дить. Не ви­хо­дить, i не чу­ти її го­ло­су.


I зiт­хає скорб­но Гриць, мор­щить хмар­но бро­ви. По­вин­на бу­ла вий­ти, ба­жає йо­го сер­це: вiн же тут. Щоп­рав­да, вiн її не сва­тав, як обi­цяв, вiн її i не вiзьме, на­ве­де на неї сму­ток; та хто са­ме тут ви­нен? Вiн один ли­ше?


Обоє вин­нi…


Тому не­хай би вий­шла, не­хай би все лю­би­ла. Бу­ла тут. Бу­ла та­ка, як до­сi… хоч раз один ще… Раз…


- Тур-кине! - май­же не стя­мив­ся вiн, як крик­нув. "Тур­ки­не!" - пе­ре­бiг­ло та­ким вiд­го­мо­ном по про­тив­нiй за­лiс­не­нiй сто­ро­нi го­ри i ум­лi­ло.


- Ти тут? - пiг­нав з не­опи­са­ною ту­гою в го­ло­сi, як пер­ше, пок­ли­ком… i ждав.


"Тут", - вiд­би­ло­ся ли­ше сла­бо йо­го влас­ним го­ло­сом, вiд­го­мо­ном i ста­ло ти­хо… Скiльки не надс­лу­ху­вав вiн з усiх сто­рiн яко­го ше­лес­ту, скiльки не праг­нув йо­го, нi­що не во­ру­ши­ло­ся…


Гриць за­пав в за­ду­му - i не ждав бiльше.


Знав. Те­пер вже не по­ба­чить її.


Мусила роз­вi­да­ти­ся, що вiн пос­ва­тав дру­гу, i не ви­хо­дить, пла­че…


Iдучи за­ду­ма­ний, не зва­жав Гриць, як не­бо не­за­мiт­но над ним за­тяг­ну­ло­ся хма­ра­ми. Да­лi за­ко­ли­сав хо­лод­ний вi­тер де­ре­ви­ною, заг­ри­мi­ло зло­вi­ще, а по не­дов­гiм ча­сi по­ча­ло i блис­ка­ти. Раз по раз i так сильно, що чор­ний кiнь Гри­ця, зди­чiв­ши вiд то­го, по­чав ста­ва­ти ду­ба.


"Недобре вi­щує оце звi­ри­на своїм нес­по­коєм", - ду­має Гриць i по­чи­нає ог­ля­да­ти­ся.


На не­бi не­доб­ре. Чор­нi гус­тi хма­ри.


В лi­сi тем­нiє чим­раз бiльше, а да­лi вiн чує ве­ли­кi крап­лi до­щу на со­бi. Зра­зу по­оди­но­кi, а вiд­так чим­раз гус­тi­шi i сильнi­шi. Вiн пiд­га­няє ко­ня, той рветься сильним кро­ком впе­ред, бi­лою стеж­кою вго­ру, а тим ча­сом трiс­ку­чi гро­ми пот­ря­са­ють цi­лою го­рою Ча­ба­ни­цею, нi­би ко­тяться по­че­рез усi iн­шi i, десь спи­ня­ючись, ум­лi­ва­ють.


Дощ, здається, ллється под­вiй­но на Гри­ця. Раз, як зда­ва­ло­ся, з ро­зiр­ва­ної хма­ри, а по-дру­ге, з сме­рек, їду­чи ско­ро, роз­зи­рається вiн за мiс­цем, де би хоч хви­ли­ну схо­ва­ти­ся вiд до­щу та зас­по­коїти ко­ня, що, пе­ре­по­ло­ха­ний блис­ка­ви­ця­ми та гро­ма­ми, стра­тив спо­кiй­ний крок. Вузька бi­ла стеж­ка, що об­ви­ва­ла Ча­ба­ни­цю i до­хо­ди­ла до бе­ре­га яру, пе­ре­мок­ла, i бист­рий кiнь, рву­чись упе­ред пiд го­ру, май­же щох­ви­лi хов­зав­ся по нiй.


Небезпечно бу­ло отак їха­ти са­ме над про­пас­тю на по­лох­ли­вiм ко­нi. Гриць зсiв з ко­ня, ве­де йо­го за со­бою i ог­ля­дається.


В про­пас­тi-ярi шу­мить i ки­пить вдвоє по­бiльше­ний зли­вою роз­бi­ше­ний по­тiк, по­ри­ває з со­бою все, на що натк­неться, i го­нить.


Десь-не-десь ко­титься з го­ри дрiб­не ка­мiн­ня, ви­ри­те си­лою до­щу, i ник­не в до­ли­нi в во­дi…


Нараз Гриць спи­нюється.


На горб­ку зi сто­ро­ни, що йо­го го­ра нi­би ви­са­ди­ла з се­бе, ос­ло­не­нiм цiл­ком гус­тим вiт­тям сме­рек, що тут роз­рос­ли­ся, стоїть, а рад­ше за­хо­ва­лась пiд ни­ми ма­ла ха­ти­на-ко­ли­ба. Ста­ра та скрив­ле­на.


Бiла стеж­ка, що нею їде Гриць, бi­жить i поп­ри неї. I хоч са­ме во­на не спи­няється ко­ло две­рей ха­ти, але тяг­неться да­лi, мо­же, i вниз Ча­ба­ни­цi - об­ви­ва­ючи її заєдно, вiн не знає - во­на все-та­ки дає со­бою який­сь за­хист.


Стоїть ха­ти­на, нi­би ще й схи­ляється над про­пас­тю, i по­ка­зує з од­ної сто­ро­ни вик­рив­ле­не вi­кон­це, з дру­гої та­кi са­мi кри­вi две­рi.


Вмить Гриць рi­шається.


Отут вiн пос­ту­пить. Пе­реж­де ту­чу, що не­на­че пек­лом роз­ки­пi­ла­ся над лi­сом, го­рою, а по­тiм поїде да­лi.


Як за­га­дав, так i ро­бить. Стає пе­ред двер­ми, прив'язує ко­ня пiд ха­тою, зi сто­ро­ни, де не йде так дощ, а сам iде до две­рей.


Тут вiн - рос­том ви­со­кий - схи­ляється, бо две­рi ха­ти­ни низькi i, скри­вив­шись на­бiк, лед­ве год­нi рос­ло­го чо­ло­вi­ка прий­ми­ти.


Та тут вiн аж жах­нув­ся.


Саме в хви­лi, як ство­рив две­рi знад­во­ру, ство­рив їх хтось зсе­ре­ди­ни, i, по­ки вiн доб­ре опам'ятав­ся, опи­ни­ла­ся про­ти нього, мов з зем­лi ви­ри­ну­ла, якась ста­ра ци­ган­ка. Си­ва, па­т­ла­та, з чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, i ус­мiх­ну­ла­ся.


- Ходи, син­ку, хо­ди, - впро­шу­ва­ла ви­му­ше­ним смi­хом, за кот­рим крив­ся по­тай­ний ляк i не­пев­нiсть. - Хо­ди до­се­ре­ди­ни. Я вже да­лi рiк, як ви­жи­даю те­бе. Кар­та спо­вiс­ти­ла. - I, ус­ту­па­ючи йо­му з до­ро­ги, при­тис­кається до чор­ної за­ку­ре­ної стi­ни, щоб да­ти йо­му мiс­ця всту­пи­ти. - Гриць, по­ба­чи­в­ши на­раз так нес­по­дi­ва­но пе­ред со­бою страш­ну, мов ма­­ру, ци­ган­ку, за­ва­гав­ся в пер­шiй хви­лi. Та пог­ля­нув­ши ще раз в ли­це ци­ган­ки, в очах якої вiд­би­вав­ся який­сь аж за сер­це ха­па­ючий сму­ток, пос­ту­пив смi­лi­ше, ближ­че.


Трохи ди­му з пе­чi вда­ри­ло йо­го не­ми­ло в ли­це по свi­жiм лi­со­вiм воз­ду­сi. Вiн пос­то­яв схи­ле­ний хвильку i розг­ля­дав­ся. Нi­ко­ли ще не доїздив аж до сеї ха­ти­ни, хоч скiльки стрi­чав­ся з Те­тя­ною в лi­сi. Аж сьогод­нi в ту­чу за­ве­ло йо­го впрост сю­ди! Яка нуж­да, якi злид­нi! Тро­хи барв­но­го ста­ро­го лах­мiт­тя, двi ци­ганськi тор­би, па­ли­ця… Якась скрин­чи­на, при­ва­ле­на свi­жим зiл­лям; да­лi, на ста­рiм, май­же по­рож­нiм, за­ку­ре­нiм мис­ни­ку ка­ва­лок хлi­ба, на жерд­цi пiд сте­лею ста­ра чер­во­на хуст­ка, яких ту­теш-нi­ми се­ла­ми не ба­чиш, ко­ло то­го кiлька вiн­кiв су­ше­них гри­бiв, пiд пiч­чю лав­ка, на пе­чi чор­ний, як ци­ганське во­лос­ся, кiт, ще ви­ще на ко­ми­нi - чор­ний ос­воєний во­рон з гру­бим дзю­бом i бли­с­ку­чи­ми очи­ма - от i все.


- Сiдай, син­ку, у бiд­ної ци­ган­ки, сi­дай! - прип­ро­шує Мав­ра, до кот­рої пос­ту­пив оце Гриць. - Сi­дай, не гор­дуй. От я, бi­д­на, са­ма ца цi­лий лiс, i людська но­га лиш рiд­ко заб­луд­жує до ме­не. Жи­ву, як ба­чиш, як бог дає. Да­дуть що доб­рi лю­ди, маю. Не да­дуть, то i з ко­рiн­цiв жи­ву, як i всi на­шi бiд­нi ци­га­ни. От так. Сi­дай.


Гриць сi­дає мовч­ки i все ди­виться на ци­ган­ку, що пе­ред ним чо­гось аж до зем­лi хи­литься, при­га­ду­ючи йо­му со­бою тим ста­ро­го Анд­ро­на­тi. Вiд­так за хви­ли­ну встає i ви­зи­рає крiзь вма­ще­не в стi­ну скло, що предс­тав­ляє з сеї сто­ро­ни вi­кон­це.


- Нiчо, нi­чо, - вспо­ко­юва­ла Мав­ра, - дощ ще па­де. По­сидь трош­ки i в бiд­ної ци­ган­ки. Ади, я са­ма-са­мiська на цi­лу го­ру, на цi­лий лiс. Як iде хто сею стеж­кою,

1 ... 42 43 44 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"