Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

296
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 58
Перейти на сторінку:
Тур­ки­не, що Гриць те­бе не лю­бить, бо вже вiд­дав­на дру­гу го­лу­бить. Синьооку Наст­ку за свою вiн виб­рав i вже не­за­ба­вом з нею вiн звiн­чається. Що ти хоч вiд нього, прек­рас­на Ду­бiв­на? Щоб мо­ло­ду по­ки­нув, до те­бе прис­тав? Таж те­бе прок­ле­нуть, не лиш мо­ло­да, але i всi лю­ди, хто про те­бе вчує. Таж за те­бе пi­де смiх i глум се­лом, i ос­та­неш з смут­ком, як те ма­ре­во. I чув я, Тур­ки­не, що в те­бе ба­гатст­во, тож ти хлоп­цiв знай­деш i без Гри­ця. Мо­ло­да Гри­це­ва, - знай, - на те­бе пла­че, жаль до те­бе має, гiр­ко прок­ли­нає. Гриць те­бе не ба­чив, як її вже лю­бив, те­бе го­лу­бив, а її вже сва­тав. То­му її вiн вiзьме, за­ким до­ве­деться ста­рос­тiв пiс­ла­ти, те­бе пос­ва­та­ти. I чув я, Тур­ки­не, все оце, що ка­жу, вiд тої мо­ло­дої, ко­т­ру Гриць бе­ре. Сам їй жа­лу­вав­ся, що ти ли­ху вин­на, що йо­го ма­ни­ла, го­ло­ву ду­ри­ла.

Чорними бро­ва­ми нi­би чу­ду­ва­ла­ся, а з дру­гої сто­рiн­ки ро­зум вiд­би­ра­ла. Чер­во­неньким ма­ком нi­би ти строїла­ся, а з дру­гої сто­рiн­ки до се­бе ма­ни­ла. Лi­са­ми блу­ка­ла, вiд­го­мо­ном гра­ла­ся, а з дру­гої сто­рiн­ки блу­дом об­да­ва­ла…


Тепер спам'ятав­ся, те­бе вiн цу­рається, чор­них брiв бої­ть­ся, з яс­ни­ми ко­хається. До те­бе вже не вий­де бiльше i не жди, хi­ба що йо­го по­ба­чиш де на чор­нiм ко­нi. То­дi вiд­вер­ни­ся, щоб лю­ди не зна­ли, що Гри­ця лю­би­ла, дру­гiй вiд­би­ра­­ла.


Та Гриць, як я ка­жу, дав­но Наст­ку має, на те­бе, Тур­ки­не, i гад­ки не має. Пе­рес­тав лю­би­ти те­бе, ча­рiв­ни­це, i не бу­де бi­льше до те­бе хо­ди­ти. Поп­ро­щай­ся з ним…". Так, дi­ду, - за­кiн­чи­ла, мов змо­ло­ла, Наст­ка i, зу­пи­нив­ши­ся, зiтх­ну­ла, не­на­че ски­ну­ла тя­гар з ду­шi. I вiд­вер­ну­ла­ся.


Дiд сто­яв дов­го мовч­ки, не­на­че все над чи­мось роз­ду­му­вав. Вреш­тi обiз­вав­ся:


- Лiпше те­пер, як за­пiз­но. - Та зга­дав­ши на­раз i Мав­ру, вiн аж пос­мут­нiв. По хви­ли­нi дальшої за­ду­ми до­дав: - Не за­раз я оце пе­ре­ка­жу, донько, що зав­да­ла ти, аж по тре­тiй за­по­вi­дi, щоб не ма­ла вiдьма ча­су ве­сiл­ля спи­ня­ти. Чор­нi бро­ви здав­на ли­хо все ку­ва­ли, i як хто не знає про­ти них лi­ку, той i в них про­па­де, як в са­мiй гли­би­нi. Сла­ва бо­гу, донько, що ти синьоока, ли­ха не коїш, доб­ром роз­сi­ваєш. Я їй пе­ре­ка­жу всi твої сло­ва, та ще й вiд се­бе до­дам, що ли­ше знаю. Не­хай во­на йде своєю до­ро­гою, а Гри­ця не спи­няє в до­ро­зi до щас­тя. Я за нього мо­лю­ся, здав­на вже мо­лив­ся, вiн ме­нi як рiд­ний, для нього все зроб­лю. Не жу­рiться нi­чим бiльше, доб­рi мої дi­ти, хi­ба щоб ве­сiл­ля гар­не спо­ря­ди­ти. А бiд­них та­кож про­сiть. Дi­да не за­будьте. Дiд вам зас­пi­ває, звiд­ки Гриць по­хо­дить, чо­му вiн тут, а за ним дiд. Те­пер щас­ти вам бо­же, до­ню синьоока, а Гри­ця пильнуй, вiд неї сте­ре­жи. Поб­ли­щи очи­ма, як та чор­ноб­ри­ва, а як вiн м'який, як са­мi знаємо, пi­де за то­бою, а ту за­бу­де. Дiд своє зро­бить. Ду­бiв­ну вiд­вер­не, на сто­ро­жi ста­не Гри­це­во­го ща­с­тя - i бу­де га­разд.


Дiд кив­нув до дiв­чи­ни го­ло­вою i, не про­мо­вив­ши до неї бiльше анi сло­веч­ка, вiд­вер­нув­ся i пi­шов. Наст­ка й со­бi по­г­на­ла на­зад до ха­ти, взя­ла­ся за ро­бо­ту i при нiй спi­ває…



***



Було три-чо­ти­ри не­дi­лi пе­ред дру­гою осiнньою бо­го­ро­ди­цею. Гриць виб­рав­ся знов раз на при­каз батька в су­сiднє се­ло за спра­вун­ка­ми i пус­тив­ся на своїм ко­нi сим ра­зом че­рез го­ру Ча­ба­ни­цю i са­ме бi­лою стеж­кою. Бу­ло вже доб­рих кiлька не­дiль, як не виїздив сю­ди до Те­тя­ни. Раз - не бу­ло до­­сi якось ко­ли, бо батько, мов за­лi­зом, дер­жав при ро­бо­тi, а по-дру­ге - вiн бо­яв­ся Нас­ту­нi. По­ми­мо всеї своєї доб­ро­ти i поб­лаж­ли­вос­тi, вiд­ко­ли про йо­го лю­бов з Те­тя­ною дiз­на­ла­ся, - бу­ла во­на те­пер го­то­ва за ним аж тут пог­на­ти, щоб не до­пус­ти­ти, аби з Ду­бiв­ною ба­чив­ся…


Їдучи те­пер отак крок за кро­ком, вiн роз­ду­му­вав про дiв­чат.


Як во­но скiн­читься?


Настку му­сить бра­ти, вже й пос­ва­тав її. Що з Те­тя­ною бу­де, вiн ще сам не знає. Де­да­лi по дру­гiй бо­го­ро­ди­цi йо­го ве­сiл­ля з Наст­кою. А во­на ще нi­чо­го не знає, ста­рос­тiв ви­жи­дає. Вже дав­но її ба­чив.


Щоправда, вiн кiлька раз виїздить сю­ди по­тай­ки, та якось так ос­тан­нiм ча­сом скла­да­ло­ся, що ко­ли во­на ви­хо­ди­ла в лiс - вiн був при ро­бо­тi. Ко­ли ж знов виїздив вiн у не­дi­лю крадьком про­ти неї, ма­ти її в ха­тi пот­рi­бу­ва­ла, во­на не при­хо­ди­ла. От i роз­ми­на­ли­ся по­во­лi їх до­ро­ги, дар­ма що лю­би­ли­ся. Та гос­подь знає, чи не на доб­ре во­но се так, хо­ча во­на йо­му ми­ла, ми­ла. I яка вже ми­ла! Та дар­ма…


Але ба­чи­ти­ся - во­ни по­ба­чаться, хоч Наст­ка i про­тив­на то­му. Од­на­че тим, що вiн дав сло­во Наст­цi до неї бiльше нi­ко­ли не ви­хо­ди­ти, вiн не ду­же жу­риться. Що бу­де, то бу­де, а лю­би­ти мож­на. Наст­ку ж вiн бе­ре, а Те­тя­на?


Тетяна? - пов­то­рив, до­пи­ту­ючись, який­сь внут­рiш­нiй го­лос, що при­га­ду­вав йо­му чи не Наст­чин го­лос, та тут i вмовк.


Що вiн з нею зро­бить?


Двi сва­та­ти го­дi. Не­хай те­пер зроб­лять обi лад мiж со­бою, ко­ли так вже скла­ло­ся. Наст­ка не­хай зро­бить. Во­на так ка­за­ла. Во­на ви­гад­ли­ва, на все ра­ду знає, бо­на йо­го лю­бить, про Тур­ки­ню знає, не­хай те­пер ро­бить. Уби­ти не уб'є її… Що вiн тут по­мо­же? Здiй­ме бу­чу? Дiв­ча­та всi од­на­ко­вi, до ли­ха при­чи­ня­ються, а вiд­так пла­чуть i го­ло­ви за­су­шу­ють.


Що йо­му з них?


Добре, мо­же? Гриць, спо­важ­нiв­ши, зiтх­нув.


Яке йо­го доб­ро? Що двох на­раз лю­бить? Стiльки йо­го до­б­ра, що з Тур­ки­нею був у лi­сi, як у раю, що йо­го лю­би­ла щи­­ро, та чи дов­го то бу­ло? Ось на­раз Наст­ка, ста­ла мiж них, i все мов за­ка­ме­нi­ло - нас­тав кi­нець. I доб­ра Наст­ка, i щи­­ра для нього, лiп­шої вiн не знає… I не те, щоб вже не­ми­ла йо­му ста­ла, а вiн по­лю­бив Тур­ки­ню. Нi, Ду­бiв­на в ду­шу влiз­ла, i за­бу­ти не го­ден…


Але те­пер що вiн з нею зро­бить?


З ма­тiр'ю її?


Iваниха Ду­би­ха не жар­тує.


Коби хоч де по­ба­чи­ти­ся, на­бор­зi [31] до се­бе всмiх­ну­ти­ся, лег­ше ста­ло б сер­цю, що б вже там i не бу­ло - а так…


А да­лi?


Що да­лi? - спи­тав се­бе i не зна­хо­див вiд­по­вi­дi.


Далi… якось во­но вже бу­де, - ка­за­ла муд­ра Наст­ка. - Во­на крас­на i ба­гач­ка, вiд­дасться i без те­бе. Що то­бi жу­ри­ти­ся?


I справ­дi.


Що йо­му жу­ри­ти­ся?


I в дiв­чат є ро­зум. Не­хай жу­ряться са­мi. I во­ни

1 ... 41 42 43 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"