Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 58
Перейти на сторінку:
я, та та­ко­го крас­но­го, жва­во­го хлоп­ця, як оцей Гриць, як ти ка­жеш - Дон­чу­кiв - я нiг­де не ба­чив. Виг­ля­дає мов сам свя­тий Ге­ор­гiй, як на ко­нi їде. Гар­ний вiн та пиш­ний, бла­гос­ло­ви йо­го бо­же! Та ще й доб­рий, i ро­зум­ний, i м'яко­го сер­ця. - I з ти­ми сло­ва­ми ста­рий, мов при­га­дав­ши со­бi щось, на­но­во розс­мi­яв­ся. - До крас­них вiн лег­ко лип­не, чи не так, го­луб­ко? - пи­тає, все смi­ючись.

- Так i не так, дi­ду, - вiд­по­вi­дає Наст­ка, лиш якось нес­пiш­но.


- Тим-то i шту­ка, бi­ла ти го­луб­ко…


- Гриць лиш ме­не од­ну по-щи­ро­му лю­бив…


- А ти звiд­ки знаєш, як хлоп­цi в свi­тi люб­лять? - пе­ре­би­ває. - А ще до то­го та­кi, як са­ме твiй Гриць! Чи од­ну, чи кi­ль­ка?


- Бо сам роз­ка­зу­вав ме­нi.


Дiд нi­би аж зас­вис­тав крiзь зу­би з по­ди­ву i знов зас­мi­яв­ся.


- Отже, в чiм твоя гри­жа, ко­ли те­бе лю­бить? - пи­тає. - Чи вже пе­рес­тав лю­би­ти, хо­че до iн­шої ста­рос­тiв по­си­ла­ти?


- Е, нi, дi­ду, - вiд­ка­зує не­терп­ли­во Наст­ка. - Та­кий Гриць не є. А бi­да в чiм iн­шiм, i ви нам за­радьте.


- Я? А що я вам по­мо­жу? - спи­тав. - Де в вас батько-ма­ти, хi­ба во­ни не хо­чуть, щоб ви поб­ра­ли­ся?


- I то, дi­ду, нi. Во­ни не про­тив­нi. Поб­ра­ти­ся - ми по­бе­ре­мо­ся… лиш от… - i ур­ва­ла.


- Лише що? - пи­тає дiд жи­вi­ше. - До чо­го я вам тут пот­рiб­ний? Я ста­рий i бiд­ний, сам на людськiй лас­цi, з людських рук жи­ву, з людської ми­лос­ти­нi.


- Правда, дi­ду, - вiд­по­вi­дає Наст­ка при­хильно. - Але як­що нас сей раз по­ря­туєте, то ми, раз поб­рав­шись, за­бе­ре­мо вас до се­бе. До­вi­ку бу­де­те в нас; бу­де­мо вас дог­ля­да­ти, до­ки бог доз­во­лить.


Дiд роз­ре­го­тав­ся.


- Се так ти ка­жеш, дiв­че, - тор­гується дiд. - Ти, що вiзьме­те ста­ро­го ци­га­на до се­бе. А ско­ро лиш вiд­даш­ся, ме­не i зна­ти не схо­чеш!


- Е, дi­ду, - опи­рається Наст­ка i смiється з дi­до­вої не­до­вiр­ли­вос­тi. - Не та­кi ми, дi­ду. Не та­ка я чор­на, а Гриць не з та­ких. Са­мi ви ска­за­ли, що з сер­ця вiн м'який. То й вiр­те!


- Отже, в чiм рiч? - пи­тає вже дiд i сам цi­ка­во. - Чи зiл­ляч­ка вам яко­го тре­ба? При со­бi не маю. Тре­ба ще зби­ра­ти.


- Е, нi. Не зiл­ляч­ка, дi­ду­ню, - за­пе­ре­чує Наст­ка, - ли­ше ро­зу­му ва­шо­го ста­ро­го i та­ко­го сло­ва.


- Сло-ва? Ага! - ска­зав дiд про­тяг­ло з чу­ду­ван­ням.


- Слова, дi­ду, i ро­зу­му…


- Кажи ж, най знаю.


- Дiду, - по­чи­нає на­но­во Наст­ка i гли­бо­ко вiд­ди­хає, мов­би за­би­ра­ла­ся до тяж­ко­го за­ма­ху ру­ка­ми. - Дi­ду, - i її го­лос за­т­рем­тiв, ус­та не скла­да­ються. - Слу­хай­те, за го­рою Ча­ба­ни­цею, як ка­жуть, за "Бi­лим ка­ме­нем", жи­ве од­на мли­нар­ка-вдо­ви­ця, на iм'я Iва­ни­ха Ду­би­ха. Iва­ни­ха Ду­би­ха са­ма бо­го­мiльна. В се­лi пер­ша ба­гач­ка, для бiд­них ми­ло­серд­на. Оце знаю про ста­ру. Та в неї є доч­ка. Од­на-однiська, дi­ду, пе­ще­на, як та пта­ха, i звуть її лю­ди Тур­ки­нею.


- А-г-га! - ска­зав дiд про­тяж­ним го­ло­сом, мов на­раз при­га­дав щось. Од­нак вмовк i ждав.


- Оця Тур­ки­ня, дi­ду, як у се­лi її звуть, во­на ча­рiв­ни­ця i при­ку­ва­ла Гри­ця. Ма­буть, ли­хим зiл­лям сер­це вi­дiб­ра­ла, чо­р­ни­ми бро­ва­ми в до­ро­зi нам ста­ла. Ста­рос­ти в ме­не бу­ли, i ми вже по сло­вi, лиш Гри­це­ве сер­це ще не в спо­кою. Ме­не обiй­має, Тур­ки­ню лю­бить; ме­не вiн цi­лує, за нею су­мує. Не мо­же її за­бу­ти, все во­на йо­му сниться, все в чер­во­них цвi­тах, з нiж­ни­ми сло­ва­ми. Ря­туй, дi­ду, - бла­га­ла да­лi дiв­чи­на, скла­да­ючи ру­ки, мов до мольби. - Ти ж Гри­цу­ня знаєш, в нього м'яке сер­це, бу­де ко­ли­ба­ти­ся мiж на­ми обо­ма. Бу­де гiр­ко жи­ти йо­му й ме­нi. А все че­рез неї, че­рез чор­нi бро­ви, че­рез ли­хе зiл­ля, че­рез її на­мо­ви. - I з ти­ми сло­ва­ми Наст­ка вмовк­ла, нi­би сто­яч­ки ум­лiв­ши, а дiд за­ду­мав­ся.


- Кажеш - ду­же гар­на? - пи­тає по якiй­сь хви­ли­нi.


- Гарна, мов са­ма кня­ги­ня. Чор­нi бро­ви має, ка­же Гриць… Очи­ма ма­нить, як та зiр­ка яс­на, а цвi­том по­чи­няє. Що я, дi­ду, вдiю? Ря­туй!


- I ба­гач­ка - ка­жеш?


- На все се­ло - ка­жуть.


- А - ма­ти бо­го­мiльна?


- Як са­ма чер­ни­ця.


- Для бiд­них ми­ло­серд­на?


- Того вже не знаю. Ка­жуть, ду­же доб­ра, але ду­же стро­га. Ка­жуть, як та па­нi.


- А донька по­чи­няє? - пи­тав дiд не­до­вiр­чи­во.


- Бровами, i зiл­лям, i чер­во­ним цвi­том, яким усе стро­їть­ся, до се­бе при­ко­вує… О дi­ду! - до­да­ла май­же з роз­пуч­ли­вим зой­ком дiв­чи­на. - Ря­туй!


- Що ж ти хо­чеш, го­луб­ко, щоб я тут по­ра­див? - пи­тає знов дiд i за­ду­мав­ся над Гри­цем. Шко­да втра­ти­ти лас­ку у сеї бi­лої Наст­ки, шко­да i Гри­цу­ня, щоб двоїв ду­шу. От i йо­го Мав­ра двох так по­лю­би­ла, а на са­мiм ос­тан­ку - до­лю по­гу­би­ла.


Дiд зiтх­нув i, зда­ва­ло­ся, ще бiльше на па­ли­цю по­хи­лив­ся.


- Кажи, що зро­би­ти, то я так зроб­лю. Лиш зiл­ля не маю, не го­ден зби­ра­ти. Хi­ба що при­мов­лю, то од­но ще знаю. Сло­­ва­ми Ду­бiв­ну вiд­вер­ну, iнак­ше не го­ден, ста­рiсть не вспi­ває… Ко­би ме­нi Мав­ра…


Настка ожи­ви­ла­ся. Го­лу­бi її, як не­бо, i зви­чай­но щи­рi, ве­се­лi очi за­ми­го­тi­ли на­раз яки­мось чуд­но зе­ле­ня­вим блис­ком, i во­на обiз­ва­ла­ся:


- Я вас нав­чу, дi­ду. Я вже при­ду­ма­ла, як її пе­ре­ля­ка­ти, щоб по­ки­ну­ла мо­го Гри­ця. А ви по­мо­жiть. Не шко­да вам Гри­ця, щоб до­лю мар­ну­вав, зо мною од­ру­жив­шись - за нею по­би­вав­ся? Я їй впе­ред че­рез вас пог­ро­жу… а як не по­мо­же… знаю, ку­ди пi­ду… На го­рi Ча­ба­ни­цi жи­ве од­на во­рож­ка, знає на все ра­ду… До неї я пi­ду. А впе­ред iдiть ви, сло­вом пог­ро­зiть. Пi­де­те, дi­ду? - про­сить.


Дiд на­ду­му­вав­ся.


- А зап­ро­сиш дi­да на ве­сiл­ля? - по­тор­гу­вав­ся тро­хи, а сам дум­ка­ми заєдно ко­ло Гри­ця…


- Ой дi­ду­ню, при­хо­дiть! - клик­ну­ла дiв­чи­на вра­ду­ва­но. - Лиш пе­ре­ка­жiть мої сло­ва Ду­бiв­нi, доб­ре її зля­кай­те, а ска­зав­ши моє, i вiд се­бе по­лай­те.


- Так ка­жи, го­луб­ко, - обiз­вав­ся дiд. - Для Гри­це­во­го щас­тя пi­ду на все, а як ска­жу сло­во, бу­де ска­за­не. А як зак­ля­ну, то зак­ля­те. Раз най має Гриць спо­кiй!


- Так, дi­ду­ню, - пiд­хо­пи­ла Наст­ка i пов­то­ри­ла: - Раз най має Гриць спо­кiй!..


- Тож ска­жи, го­луб­ко, щоб зро­бив, як хо­чеш, - по­чав знов дiд.


Настка вип­рос­та­ла­ся, вi­дiтх­ну­ла гли­бо­ко i по­ча­ла:


- Вiдшукай, дi­ду, Ду­бiв­ну, про­си ми­лос­ти­нi i, поб­ла­гос­ло­вив­ши, та­ке їй ска­жи:



"Я за­чув, Тур­ки­не, що ти лю­биш Гри­ця, най­кра­що­го хло­п­ця з угорської гра­ни­цi; що ти по­та­няєш злим цвi­том i сло­вом; що ти тво­риш ли­ха, вiд­би­раєш щас­тя. I чув я,

1 ... 40 41 42 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"