Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 58
Перейти на сторінку:
розс­мi­яв­ся. - Що ме­нi ро­би­ти?

- По двi не лю­би­ти.


- То не лю­бiть… ви! По­кинь ме­не, Наст­ко! Чо­го ме­не дер­жиш? Як ме­не по­ки­неш, зас­ва­таю Ду­бiв­ну…


Настка розп­ла­ка­ла­ся.


- Не боїшся бо­га? - спи­та­ла крiзь сльози. - Те­пер так го­во­риш? Яка в те­бе ду­ша?..


- Станемо ко­лись всi пе­ред бо­га. Я, Ду­бiв­на i ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Ду­бiв­на i ти! I вiн нас осу­дить. Цить, не плач, - по­тi­шає Гриць i знов ту­лить дiв­чи­ну до се­бе. - Що я то­му ви­нен, що так скла­ло­ся? Чи я хо­тiв сього? Так бу­ло суд­же­но або, мо­же, ме­нi по­чи­не­но. - Ос­таннє сло­во ви­мо­вив, ус­мi­ха­ючись, од­на­ко Наст­ка не зав­ва­жа­ла йо­го.


- Чого хо­див до Тур­ки­нi, як мав вже ме­не? - спи­та­ла.


- Бо по­чи­ни­ла, - вiд­ка­зує вiн. - Пер­ша ча­рiв­ни­ця. Гар­на на все се­ло. Чор­ни­ми бро­ва­ми та очи­ма при­ма­ню­ва­ла, чер­во­ни­ми цвi­та­ми ма­ку, що ни­ми все за­ти­ку­ва­ла­ся, дер­жа­ла… От i ос­лi­пи­ла ду­шу, ро­зум. Що хо­чеш? На те ж я хло­пець, на те сер­це в ме­не… Цить, не плач! - вмов­ляє. - Я ще не по­мер, як ко­лись пом­ру, ста­неш вдо­ви­цею, то­дi за­водь чи там го­ло­си, а те­пер ще смiй­ся. А як не хо­чеш смi­яти­ся, то хоч лю­би по-давньому, iнак­ше ки­даю те­бе i йду до Ду­бiв­ни. Во­на не пла­че.


Настка зад­ри­жа­ла в ду­шi на тi сло­ва, ус­по­коїла­ся i утер­ла сльози.


- Я те­бе люб­лю, Гри­цю… ти ж мiй, - ска­за­ла. А наб­ли­зив­шись до нього, об­ня­ла йо­го, як не­дав­но, пест­ли­во. - Ми со­бi по сло­вi, Гри­цю… Чуєш? - пи­тає, про­сить, а очи­ма, що ми­го­тять нес­по­кiй­но, гро­зить. - Ми со­бi по сло­вi. Ме­не ти не зду­риш…


- Чув уже. Ко­ли скiн­чиш? - ски­пiв на­раз Гриць. - Я що знав, ска­зав то­бi по прав­дi, а те­пер дай спо­кiй. Що хо­чеш? Щоб я пi­шов в свiт за очi? Ме­нi не тяж­ко - пi­ду.


Настка - знов об­нi­має за шию.


- Не в свiт, Гри­цю… - як сно­ви­да ус­по­коює, - а звiн­ча­ти­ся, Гри­цу­ню…


- Тож звiн­чаємо­ся… але… - i на­раз ур­вав, вiд­су­ва­ючи вiд се­бе дiв­чи­ну, якої рi­шу­чiсть знав i бо­яв­ся.


- Нiколи бiльше до Тур­ки­нi не ви­ходь, - на­ка­зує на­раз по­важ­но i стро­го дiв­чи­на, про­ни­зу­ючи своїми яс­ни­ми очи­ма, що то за сю хви­лю з внут­рiшньої бо­ротьби аж по­тем­нi­ли, i до­дає: - Щоб ми че­рез неї не поб­ра­ли­ся?.. До неї пi­де дру­гий. Во­на без те­бе не зги­не, во­на ба­гач­ка, Гри­цю, а я… - i ур­ва­ла. Сльози знов спи­ни­ли­ся в її очах, i во­на за­ту­ли­ла ли­це обо­ма ру­ка­ми.


- Не бiй­ся, цить! - вти­хо­ми­рює Гриць. - Чи я те­бе по­ки­даю?.. Не вий­ду нi­ко­ли до Тур­ки­нi. Не вi­риш? То­му, мо­же, що я ска­зав, що во­на гар­на на все се­ло? Бо прав­да, що гар­на, прав­ду за па­зу­ху не за­хо­ваю, - ка­же, а сам з-пiд уса ус­мi­хається. - Не бiй­ся…


В Наст­ки знов очi за­ме­рех­тi­ли.


- Гри-цю! - пог­ро­зи­ла ру­кою. - Ме­не ти не зду­риш, я се ще раз ка­жу, а до Ду­бiв­ни не ви­хо­ди.


Гриць вiд­вер­нув­ся мовч­ки вiд неї i, вi­дiй­шов­ши кiлька кро­кiв, клик­нув:


- Бувай здо­ро­ва!


Вона не вiд­по­вi­ла, але, на­ду­мав­шись на­раз, про­жо­гом опи­ни­ла­ся ко­ло нього.


- Не вий­деш?


Вiн ог­ля­нув­ся:


- Не вий­ду!


- Треба за­кiн­чи­ти, Гри­цю.


- Треба.


- Я вже за­кiн­чу. Ти лиш пiд очi їй не йди, а iн­шим не жу­ри­ся.


- Я не жу­рю­ся! - вiд­по­вiв вiн. - Жу­рiться ви. Ви всi од­на­кi. Дай ме­нi спо­кiй… - i з тим знов iде…


- Грицю, я ла­год­жу руш­ни­ки.


- Лагоди на осiнь…


- Та осiнь от вже тут.


- Ну, то й га­разд.


- Iнакше, Гри­цю, втоп­лю­ся, зги­ну! - жа­лується, гро­зить Наст­ка.


- Не бiй­ся! - ска­зав i ста­нув. - Ви не ги­не­те. Скор­ше я ум­ру…


- Я не дам, Гри­цу­ню…


- Ов-ва! - вир­ва­ло­ся на­раз Гри­це­вi з уст, i втiм за­мовк, вi­дiй­шов…



***



Старий Анд­ро­на­тi приб­лу­кав­ся до се­ла, де жив Гриць з своїми ро­ди­ча­ми, i вже чи не вдру­ге обiй­шов те се­ло по ми­лос­ти­ню. I знов, як зви­чай­но, об­да­ру­ва­ла йо­го синьоока Наст­ка чи не най­кра­ще. Во­на лю­би­ла по­да­ва­ти йо­му ми­лос­ти­ню, бо вiн дя­ку­вав так щи­ро i крас­но­мов­но, так знав до ду­шi про­мо­ви­ти, що iно­дi не нас­лу­хав­ся б йо­го слiв.


Так i сим ра­зом.


Подякувавши i поб­ла­гос­ло­вив­ши її чи не вде­ся­те, мо­же, схи­лив­ся ще кiлька ра­зiв низько пе­ред мо­ло­дою жва­вою дiв­чи­ною, що не до­сить то­го, що лас­ка­ва в да­рун­ках, та ще й ни­нi са­ма йо­му во­ро­та вiд­чи­ни­ла, щоб не тру­див­ся. Та ось ко­ли вiн пог­ля­не лiп­ше, а во­на чо­мусь ко­ло нього. Вип­ро­вад­жує, ще­бе­чу­чи щи­ри­ми сло­ва­ми, а де­да­лi i з на­ка­зом ша­ну­ва­ти в го­рах ста­рi но­ги, бо го­ри зри­ва­ють їх у тих, хто не ро­дом з вер­шин…


Так во­на го­во­рить i на­раз стає.


Та пос­то­яв­ши ще хви­ли­ну, вреш­тi сi­дає i з тим про­сить i йо­го усiс­ти.


Дiд зди­ву­вав­ся, од­нак не сi­дає. Вiн опер­ся лиш на па­ли­цю i ди­виться на неї. Яка во­на доб­ра та щи­ра, оця дiв­чи­на, яка ми­ло­серд­на? I не вiд­ни­нi во­на та­ка, а вiд­ко­ли її знає, бу­ва­ла все та­ка.


- Господи бла­гос­ло­ви її, гос­по­ди бла­гос­ло­ви! - пов­то­рює раз по раз i зби­рається йти да­лi. Од­нак Наст­ка встає i за­дер­жує йо­го.


- Дiду, - ка­же. - Сьогод­нi я маю з ва­ми щось го­во­ри­ти. А ви хоч сядьте, хоч пос­тiй­те, а ка­за­ти му­шу. Дiд зчу­ду­вав­ся.


- Кажи, ди­тин­ко, - вiд­мов­ляє, - що там то­бi тре­ба, чи що хо­чеш зна­ти, а я вже лiп­ше пос­тою. Так вже звик вiч­но на но­гах про­бу­ва­ти, що нi­чо­го ме­нi й сто­яти.


- Дiду Анд­ро­на­тi, - по­ча­ла Наст­ка, по­си­ла­ючи при­тiм свiй яс­ний пог­ляд да­ле­ко по вер­хах, не­на­чеб на­га­ду­ва­ла, зби­ра­ла щось в дум­ках. - Ви ме­не, дi­ду, знаєте. Ме­не i Дон­чу­ко­во­го Гри­ця, з кот­рим не раз ба­ла­ка­ли - i не вiд сьогод­нi вже. Знаєте, чиїх я ро­ди­чiв, чиїх вiн ро­ди­чiв. То­му i пос­лу­хай­те, що я вам роз­ка­жу. А роз­ка­зав­ши, опiс­ля вас про щось поп­ро­шу.


- Кажи, душ­ко, го­луб­ко, - вiд­по­вi­дає ста­рий i опи­рається лiп­ше на па­ли­цю, спо­зи­ра­ючи на дiв­чи­ну уваж­но, щоб нi­чо­го з її слiв не стра­ти­ти. Во­на ж та­ка ми­ло­серд­на та си­ньо­ока. Доб­ра ди­ти­на, хоч ку­ди. Нi­ко­ли з по­рож­нi­ми ру­ка­ми з ха­ти не вiдп­рав­ля­ла, а час­то-гус­то i ку­ток на нiч­лiг при­­лад­жу­ва­ла, ко­ли де­iн­де на нього лиш з не­до­вiр'ям спо­г­ля­да­ли, ба на­вiть iно­дi не хо­тi­ли i на обiй­стя прий­ня­ти.


- Ми лю­би­мо­ся вiд­дав­на, дi­ду Анд­ро­на­тi, як са­мi вга­да­є­те, я i Гриць Дон­чу­кiв, - спо­вi­дається дiв­чи­на.


Старий ус­мiх­нув­ся.


- От-то, но­ви­на! - ска­зав. А да­лi до­дає жи­во, з не­таєною теп­ло­тою в го­ло­сi. - Хто б то­го не лю­бив! Ба­га­то свi­ту пе­ре­й­шов

1 ... 39 40 41 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"