Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 58
Перейти на сторінку:
то­му не­хай са­мi мiж со­бою зроб­лять лад, як кот­рiй що не по ду­шi…

Як по­вер­ну­ла Наст­ка з про­щi, Гриць пi­шов до неї. Дiж­да­в­­ся її вреш­тi.


Вийшла про­ти нього якась мов не та. Ви­со­ка, год­на, та про­те мар­на якась.


Вiн пог­ля­нув на неї i по­жа­лу­вав в ду­шi.


Тому всьому вiн ви­нен, - за­го­во­ри­ло в нiм сум­лiн­ня.


А да­лi обiз­вав­ся.


Чому не ска­за­ла, що йде на про­щу? - спи­тав, вi­та­ючись з нею. - Мо­же б, був i вiн до них при­лу­чив­ся, був би i вiн пi­шов. Чо­му за­таїла пе­ред ним, що йде, i пiш­ла без нього?


Чи вiн їй вже бай­ду­жий? Не лю­бить йо­го бiльше?


Вмiсто вiд­по­вi­дi Наст­ка розп­ла­ка­ла­ся.


Вона йо­го лю­бить, як дав­но лю­би­ла, але вiн не щи­рий. Вiн вже сто­ро­нить вiд неї, так ро­бить не­доб­ре. Не­хай по пра­в­дi приз­нається, ку­ди те­пер за­хо­дить, а во­на прос­тить йо­му, i все бу­де доб­ре. Але ста­рос­тiв, "знай", - до­да­ла по­ва­ж­­но, - не­хай при­си­лає, бо дов­ше жда­ти її ро­ди­чi не хо­чуть. "Че­рез то­го Гри­ця, - ка­жуть, - що го­нить за вiт­ра­ми, во­на ще бог зна як ос­та­не з си­вою ко­сою". З жа­лю пiш­ла на про­щу, впев­ня­ла. "З жа­лю". Щоб вiд нього та вiд грi­ха вiд­мо­ли­ти­ся. Щоб вiн се знав. Раз на все ка­же йо­му се. А те­пер не­хай сам приз­нається. На ко­го дум­ка в нього? Лю­бить яку iн­шу? Як лю­бить, то най лю­бить.


Гриць тяг­не її до гру­дей, до се­бе i при­тис­кає.


- Та хоч я ска­жу, то що з то­го вий­де?


- Вийде те, що тре­ба, тим не­хай не жу­риться, - вiд­по­вi­дає во­на. - Ти лиш ска­жи.


- А он, - ка­же вiн вреш­тi, - Те­тя­ну Iва­ни­хи Ду­би­хи в тре­тiм се­лi вiд­си знаєш? З чор­ни­ми бро­ва­ми, пер­шу ба­гач­ку. Во­на йо­го лю­бить.


Настка по­бi­лi­ла.


- Туркиня?


- Туркиня.


- Та, з зо­ло­ти­ми пiв­мi­ся­ця­ми в ухах, що бро­ва­ми мi­рить?


- Ота са­ма, що бро­ва­ми мi­рить.


- Тебе, Гри­цю, вче­пи­ла­ся? - лед­ве пи­тає.


- На смерть по­лю­би­ла…


- А ти?


Гриць смiється, ту­ля­чи її знов до се­бе.


- Обох я вас люб­лю, обид­вi ви од­на­ко­вi. Од­на синьоока, дру­­га чор­ноб­ри­ва. Обi ви дiв­ча­та, лиш Наст­ка не Тур­ки­ня.


Настка спо­важ­нi­ла, як нi­ко­ли до­сi.


- Грицю! - ка­же. - Чи в те­бе двi ду­шi, що двох нас лю­биш, що двох нас сва­таєш, що двох нас ду­риш? Але знай!.. - до­да­ла, i рап­том її си­нi очi за­ме­рех­тi­ли. - Наст­ку не по­ки­неш. Наст­ку не зду­риш.


- Досi ще жод­ної я не зду­рив! - бо­ро­ниться Гриць. - Бо ще до жод­ної сва­тiв не слав.


- Але знав до­ро­гу, як ка­зав, що лю­биш?..


- Знав, Нас­ту­не. I те­пер ще знаю, - вiд­ка­зує вiн. - Але все шко­да Тур­ки­нi. Бу­де за­во­ди­ти. Бу­де прок­ли­на­ти i ме­не, i те­бе. Що нам тут ро­би­ти?


- Будемо до­би­ра­ти­ся, - ка­же рi­шу­че Наст­ка i на­раз, як ве­ли­кий змiй, обiй­має Гри­ця.


- А Тур­ки­ня, Наст­ко? Я ж її не уб'ю. I во­на, як ти, по прав­дi ме­не лю­би­ла.


Настка спус­ти­ла очi, зах­му­ри­ла­ся i хви­ли­ну не­мов роз­ду­му­ва­ла над чи­мось.


- Ти нею не жу­ри­ся, - вiд­по­вi­ла вреш­тi. - Я бе­ру її на се­бе, са­ма з нею упо­ра­юся, щоб бу­ло все доб­ре, щоб не прок­ли­на­ла нас, нi те­бе, нi ме­не.


Гриць ви­ди­вив­ся на Наст­ку, що сто­яла близько пе­ред ним i май­же до­ти­ка­ла­ся йо­го грудьми. От во­на вже знов бу­ла та­ка са­ма, як дав­но, доб­ра i при­хильна, знов зна­ла всьому ра­ду, де вiн нi­як не знав. Не змi­ни­ла­ся. Муд­ра бу­ла, хоч би i в чiм.


- Що ти зро­биш з нею? - спи­тав вреш­тi нес­мi­ли­во, май­же по­кiр­но.


Настка розс­мi­яла­ся. Вiд­так умовк­ши, за­ки­ну­ла обид­вi ру­ки за йо­го шию i вто­пи­ла в нього свої си­нi, те­пер ме­рех­тя­чi очi, якi вiн лю­бив, i спи­та­ла:


- Любиш ду­же Тур­ки­ню, Гри­цю?


Гриць вi­дiпх­нув її.


- Дай ме­нi спо­кiй, Нас­те, - ски­пiв, под­раз­не­ний на­раз чи­мось в її го­ло­сi. - Ро­би со­бi, що хо­чеш, а ме­нi дай спо­кiй. Раз я все ска­зав, то те­пер дай ме­нi спо­кiй…


- А Тур­ки­ня?


- Убий її, як во­на то­бi в до­ро­зi. Я її не уб'ю!


- I я нi, Гри­цу­ню, - вiд­по­вi­ла Наст­ка i за­ре­го­та­ла­ся, по­ка­зав­ши свої бi­лi зу­би. - I я нi, Гри­цу­ню!


- То ро­би, що хо­чеш. Ви обi од­на­кi! А ме­не ли­шiть.


- Ми обi од­на­кi, ка­жеш, - пiд­хо­пи­ла во­на, - i то­му то­бi од­на­ко­во, ко­го пос­ва­таєш. Здав­на я вже твоя… сам дав пер­ший сло­во, те­пер вже не ли­шиш, ме­не ти не зду­риш…


- А Тур­ки­ня? - за­вер­нув знов Гриць.


Настка вик­ри­ви­ла по­га­но ус­та.


- Не жу­ри­ся нею, - ска­за­ла ко­рот­ко. - Я її не уб'ю.


- I я нi, Нас­ту­не. Та що з нею зро­биш? - до­пи­ту­вав­ся Гриць нес­по­кiй­но.


В Наст­ки знов за­ме­рех­тi­ло в очах, що аж по­зе­ле­нi­ли, i во­на, як пер­ше, розс­мi­яла­ся.


Гриць роз­лю­тив­ся.


- Чого знов ре­го­чеш­ся? Ме­нi не до смi­ху.


- А ме­нi до смi­ху, - вiд­по­вi­ла Наст­ка. - Ти, Гри­цю, май ро­зум, - по­уча­ла на­раз своїм зви­чай­ним роз­важ­ли­вим спо­ко­єм, яким усе бра­ла верх над ним, над йо­го под­вiй­ною вда­чею. - Чи ти справ­дi га­даєш, що лиш ти один на свi­тi? Що як за те­бе во­на не вий­де, не знай­де дру­го­го? Гос­по­ди, бо­ро­­ни вiд та­ко­го ро­зу­му, як твiй!


Гриць умовк.


- Та знай­де, - ка­же на­раз. - Але бу­де прок­ли­на­ти, бу­де на­рi­ка­ти…


- Хто, Гри­цю? Тур­ки­ня? - пи­тає Наст­ка. - Нев­же ж ти її бо­ї­шся?.. Хто бу­де прок­ли­на­ти? - пов­то­рює ви­зи­ва­юче, а за­ра­зом за­пе­ре­чує чи­мось в своїм го­ло­сi… заз­да­ле­гiдь то­му, що має прий­ти вiд нього.


- Iваниха Ду­би­ха, - вiд­по­вi­дає Гриць. - Во­на не жар­тує…


- Та не­хай, - ка­же зне­важ­ли­во Наст­ка. - Вiд прокльонiв я нас вi­дiб'ю. Ти ме­нi лиш опо­вiдж про неї, що знаєш…


Гриць змi­шав­ся.


- Що роз­ка­за­ти?.. Гар­на… i вже…


- Чи справ­дi во­на та­ка ба­гач­ка в се­лi?


- За та­ку її лю­ди ма­ють. Я не чис­лив її ота­ри овець. Ху­до­би до во­ди та­кож не гнав. Ка­жуть - пер­ша ба­гач­ка. то, пев­но, ба­гач­ка.


- Так, так, Гри­цю, не жу­ри­ся, - по­ча­ла знов, ус­по­ко­ю­ючи, Наст­ка. - Во­на i без те­бе вiд­дасться.


- Та я знаю, що вiд­дасться. Жаль лиш так ка­за­ти. Наст­ка вип­рос­ту­ва­ла­ся… а бу­ла ви­со­ка.


- А ме­не не жаль? - ска­за­ла се го­ло­сом, в якiм трем­тi­ли сльози i огiр­чен­ня, що вже дав­но на­ки­пi­ло.


- Та як не жаль! - ус­по­ко­ював Гриць. - Жаль, зо­зулько. На­вiть i се­бе жаль, що двi по­лю­бив, а жод­ної ще не маю. Од­ну брав би, i дру­гої не ли­шав би. Од­ну лю­бив би, дру­гу го­лу­бив би. Од­ну сва­тав би, з дру­гою вiн­чав­ся б. - I з ти­ми сло­ва­ми якось чуд­но

1 ... 38 39 40 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"