Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

296
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 58
Перейти на сторінку:
вит­рi­ща­ла­ся без ру­ху три­вож­ни­ми очи­ма в во­ду. Те­пер пог­ля­ну­ла по­важ­но на дiв­чи­ну.

- Не пос­ва­тає те­бе сеї осе­нi твiй хло­пець, - обiз­ва­ла­ся вре­ш­тi, не на­ду­му­ючись, - не пос­ва­тає. Те­тя­на вiд­вер­ну­ла­ся.


- Ов-ва! - ска­за­ла ли­ше згор­да i по­ве­ла спу­ще­ни­ми очи­ма по во­дi.


- Ов-ва?! ка­жеш, доньцю? - спи­та­ла з яв­ним до­ко­ром Ма­в­ра.


- Ов-ва! - вiд­по­вi­ла, як пер­ше, гор­до дiв­чи­на, мов не своїм вже го­ло­сом, i, вiд­вер­нув­шись вiд во­ди, вi­дiй­шла…



***



Знов ми­нув який­сь час.


Настка пiш­ла з своїми ро­ди­ча­ми на про­щу в да­ле­кi сто­ро­ни i не поп­ро­ща­ла­ся з Гри­цем, їй бо­лi­ло сер­це, що вiн май­же цi­ле оце лi­то за­нед­бу­вав її, на­вi­ду­ючись лиш рiд­ко до неї. Та не по­ка­зу­ва­ла во­на йо­му сво­го жа­лю, а жда­ла терп­ли­во, до­ки не звер­неться знов сам до неї, як уже не раз бу­ва­ло дав­нi­ше, ко­ли йо­го що-не­будь роз­лу­ча­ло з нею. Щоб йо­го мог­ла ще i яка iн­ша дiв­чи­на за­ня­ти, їй не при­хо­ди­ло до­сi на дум­ку. Зви­чай­но, бу­ва­ла се до­сi са­ма йо­го чуд­на не­пос­тiй­на вда­ча, що бра­ла над ним верх i або вiд­да­ля­ла з ха­ти на який­сь час, або си­лу­ва­ла до га­ря­чої за­пальчи­вої пра­цi; то­дi й тиж­ня­ми не за­хо­див до неї.


Та все ж вiн i то­дi на­вi­ду­вав­ся до неї бо­дай на хви­ли­ну-двi, по­ка­зу­вав­ся, пос­пи­тав що-не­будь, особ­ли­во ж як йо­го в ро­бо­тi за­хоп­ля­ла сльота, вiн звер­тав­ся хоч крадьком до неї.


Але сього лi­та вiн ли­ше десь та не десь заг­ля­не на хви­ли­ну до неї ве­чо­ром, а зреш­тою в не­дi­лю, свя­то йо­го мов вiт­ром уду­ва­ло…


Куди хо­див? - за­пи­ту­ва­ла се­бе Наст­ка i чу­ду­ва­ла­ся.


А мо­же, i вза­га­лi не хо­див?


Се раз. А по-дру­ге, чо­му вже не го­во­рить їй, як дав­нi­ше, де бу­вав, ко­ли вже вiд­да­ляв­ся?


Вони ж со­бi ме­жи со­бою вже дав­но по сло­вi [30] i ждуть ще нi­би доз­во­лу батькiв, щоб вiд­бу­ло­ся ве­сiл­ля. А са­ме те­пер по­чи­нає вiн її за­нед­бу­ва­ти. Са­ме те­пер, їй бо­лi­ло сер­це, вi­щу­ва­ло сму­ток, i бу­ва­ли хви­лi, ко­ли во­на гiр­ко жа­лу­ва­ла­ся на йо­го нев­дя­ку i бай­ду­жiсть, на чуд­ну вда­чу, а iно­дi, пе­ре­го­во­рю­ючись з ма­тiр'ю, на­вiть пла­ка­ла.


Збиралася од­но­го ра­зу вже й до во­рож­ки-ци­ган­ки йти, про якої си­лу i мiць чу­ла лиш мов з каз­ки, та все по­бо­юва­ла­ся. А да­лi й со­ро­ми­ла­ся. Во­рож­ка, як во­на чу­ла, жи­ла десь на са­мо­тi, на го­рi Ча­ба­ни­цi, в лi­сi, от­же, тре­ба би ще iз ки­мось iн­шим iти. А во­на не ма­ла з ким. А хо­ча, го­во­ри­ла со­бi, i пi­де до неї, то що ска­же во­рож­цi? Що ми­лий спро­не­вi­рив­ся? Во­на то­го на­пев­но не знає. Не раз i не два впев­няв її, що її од­ну лю­бить, її од­ну на свi­тi.


Та що пи­та­ти її? Про що роз­вi­ду­ва­ти­ся? Що вiн не лю­бить дов­го дер­жа­ти­ся ха­ти, од­но­го мiс­ця? До то­го во­на звик­ла. Та­кий вже зро­ду вдав­ся. На те й во­рож­ка, хто знає, чи по­мо­же. Хi­ба що, мо­же, йо­му ким що по­чи­не­но?


Ким?


Не знає.


Дiвчиною якою?


Котрою?


В се­лi всi дiв­ча­та зна­ли, що во­ни со­бi по сло­вi, жод­на ме­жи них не ста­не, хi­ба би яка мо­ло­ди­ця. А мо­ло­диць їй не страш­но, хо­ча й ка­жуть лю­ди, що є мiж ни­ми i та­кi, що чо­ло­вi­кам вiд­би­ра­ють ро­зум. Та вiн не боїться. Гриць не бо­я­з­­ли­вий. На цi­ле се­ло вiн один нi­чо­го не боїться. Тож чо­го їй до во­рож­ки?


Так роз­ду­му­ва­ла Наст­ка i ос­та­ла­ся, не пiш­ла. Лиш ко­ли ро­ди­чi за­го­во­ри­ли про хiд на про­щу в да­ле­ку сто­ро­ну, во­на про­си­ла­ся з ни­ми. Хо­тi­ла гос­по­ду по­мо­ли­ти­ся, за свiй грiх по­ка­яти­ся, про щас­тя поп­ро­си­ти. I пiш­ла. Не зра­див­шись пе­ред нi­ким з то­ва­ри­шок - зiб­ра­ла­ся й пiш­ла.


Грицевi ста­ло нi­яко­во, ко­ли за­чув, що Наст­ка пiш­ла з ро­ди­ча­ми так да­ле­ко в чу­жу сто­ро­ну, як ка­за­ли лю­ди, не спiм­нув­ши йо­му про те нi сло­веч­ком, i не поп­ро­ща­ла­ся.


I ста­ло йо­му на­раз прик­ро i жаль за доб­рою, щи­рою дiв­чи­ною, що за цi­ле лi­то не зро­би­ла йо­му нi од­ним сло­вом до­ко­ру за бай­ду­жiсть до неї.


Правда, вiн не все був до неї бай­ду­жий, лиш са­ме в той час, як стрi­чав­ся з Те­тя­ною. Тож лиш то­дi вiн її за­нед­бу­вав. По кож­дiй стрi­чi з Те­тя­ною вiн не­на­че тра­тив власть над со­бою, так ду­же пiд­хо­ди­ла во­на йо­му пiд ду­шу. I був би, ко­ли б був мiг, з нею вже дав­но од­ру­жив­ся. Во­на, - як го­во­рив їй iно­дi сам, - весь ро­зум з го­ло­ви ви­пи­ва­ла i мов шов­ком за па­лець кож­дим сло­вом об­ви­ва­ла. Од­нак, не ба­чив­ши її дов­ше, як ось i те­пер че­рез якусь ро­бо­ту, до якої батько мов при­ку­вав, по­чи­нав ту­жи­ти за Наст­кою i вiд­чу­вав ви­раз­но, що без неї не мо­же обiй­ти­ся. Яка во­на доб­ра, яка по­дат­ли­ва, як прис­та­ва­ла у всiм за ним, а на­раз вiд­вер­ну­ла­ся. То­му вiн сам ви­нен. Сам-один. Во­на все од­на­кою бу­ва­ла. Ок­рiм нього, нi­ко­го не лю­би­ла…


- Грицю, - гро­зи­ла са­ме ос­тан­нiй раз (при­га­да­ло­ся йо­му), ус­мi­ха­ючись жар­тiв­ли­во до нього, не ба­чив­ши йо­го дов­ше в се­бе. - Вi­дай, ти знай­шов со­бi дру­гу Наст­ку, що пер­шу вже за­бу­ваєш. Як знай­шов, то дер­жи! - ка­за­ла, а про­те, хоч i ка­же се, тяг­не i обiй­має йо­го пест­ли­во за шию. - Я знай­ду со­бi дру­го­го Гри­ця. Не тiльки свi­та, що на­ше се­ло, не тi­ль­ки хлоп­цiв, що Гриць на гра­ни­цi. Як хо­чеш, Гри­цю, - до­дає i, ус­мi­ха­ючи­ся, заг­ля­дає йо­му в очi, обiй­має i го­лу­бить, до­ки не ус­мiх­неться вiн i не при­хи­литься, не при­ми­риться знов з нею.


I так все i зав­ше. Од­на­ко­ва, доб­ра, поб­лаж­ли­ва, хит­ра, як та ли­сич­ка; тяж­ко Наст­ку не лю­би­ти. Зав­ше во­на з ве­се­ли­ми, як не­бо го­лу­би­ми очи­ма, що не зна­ли гнi­ву, з ус­та­ми, що з ус­мi­хом вi­та­ли.


А те­пер пiш­ла на про­щу - сло­ва не ска­за­ла, те­пер, пер­ший раз в жит­тi, здається, вiд­чу­ла справ­дiш­нiй жаль до нього. "Нев­же ж дiз­на­ла­ся про Тур­ки­ню? - по­ду­мав з прик­рим по­чут­тям, мов очу­тив­шись, Гриць. - Гос­по­ди! А ко­ли вже дiз­на­ла­ся, хоч i не знаю звiд­ки, бо як i хто та­ке роз­ка­зав би? - то вже лiп­ше роз­ка­же вiн їй сам про все. Хоч бу­де по прав­дi. Про все пе­ре­ко­нається.


А розг­нi­вається во­на, вiн її пе­реп­ро­сить. Во­на муд­ра, про­с­тить йо­му i по­ми­ряться, як не раз вже. Во­на ж у нього доб­ра, як ка­ва­лок хлi­ба, хоч до ра­ни при­ло­жи. З нею все зро­биш. Iнак­ше го­дi пос­ту­пи­ти, її шко­да, її жаль ли­ши­ти, її дав­но вiн лю­бить.


Отаке.


Одної жаль ли­ши­ти, бо вже дав­но лю­бить, ба на­вiть зв'я­зав­ся, дру­гої не го­ден по­ки­ну­ти, сер­це не за тим;

1 ... 37 38 39 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"