Читати книгу - "Погоня за вівцею, Муракамі Харукі"

Стрілка описала повне коло, а я так і не зумів знайти чогось середнього між двома крайностями.

Чоловік-Вівця щось знає. Я в цьому не сумнівався. Людина, здатна так швидко помітити мій приїзд, не може не знати Пацюка, який прожив тут майже півроку. Що довше я міркував, то щораз більше впевнювався ось у чому: вчинки Чоловіка-Вівці — відображення волі Пацюка. Чоловік-Вівця спровадив з гір мою подружку і прирік мене на самотність. Напевне, його поява — якесь попередження. Навколо мене розігрується якийсь сценарій. Незабаром сцена розчиститься — і от-от щось станеться.

Я погасив світло у вітальні, піднявся на другий поверх і, залізши в ліжко, дивився на місяць і пасовище під снігом. У прогалинах між хмарами видніли холодні зорі. Я відчинив вікно і вдихнув нічні запахи. Серед шелесту листя дерев я почув здалека якийсь дивний крик — чи то птаха, чи то звіра.

Так промайнула моя сьома доба в горах.

Наступного ранку я прокинувся, пробігся по пасовищу, потім прийняв душ і поснідав. Ранок нічим не відрізнявся від інших. Як і вчора, небо затягло хмарами, але температура повітря трохи підвищилася. І жодних ознак того, що сніг випаде.

Я натягнув сині джинси і светр, а поверх нього — теплу куртку з каптуром, узув легкі спортивні кеди і вирушив навпростець через пасовище. Зайшовши у діброву на сході, де востаннє зник Чоловік-Вівця, я довго йшов між деревами. Пристойної дороги я не запримітив, людських слідів — також. Іноді натрапляв на старі повалені стовбури беріз. Земля була рівною, та незабаром я наткнувся на широкий, завширшки з метр, рів — чи то висохле джерело, чи то залишки траншеї. Звиваючись між деревами, рів тягнувся вглиб діброви на кілька кілометрів. Місцями глибокий, місцями мілкий, по кісточки встелений опалим листям. Ідучи вздовж рову, я нарешті набрів на доріжку, що виступала над землею, мов хребет на спині в коня. Її пологі схили з обох боків плавно переходили у видолинки, вкриті засохлою травою. Птахи кольору пожухлої трави пурхали через доріжку і зникали в заростях на схилах. Подекуди між деревами палахкотіли червоні пуп'янки дикої азалії.

Пройшовши доріжкою десь з годину, я повністю втратив здатність орієнтуватися за сторонами світу. О, так мені не вдасться знайти Чоловіка-Вівцю! Я йшов уздовж видолинка доти, доки не почув, як жебонить вода. Коли ж побачив річку, пішов берегом униз за течією. Якщо не помиляюсь, невдовзі мав з'явитися водоспад і неподалік від нього — дорога, по якій ми з подружкою добиралися в гори.

Після десятьох хвилин ходьби я почув шум водоспаду. Гірський потік, нариваючись на валуни, розбивався на окремі струмки й де-не-де утворював холодні западини. В западинах не було видно риби, лише на їхніх поверхнях повільно кружляло кілька листочків. Перестрибуючи з валуна на валун, я перебрався через річку і по слизькому схилу піднявся до знайомої дороги.

Край моста сидів Чоловік-Вівця і дивився на мене. З його плеча звисав великий парусиновий мішок, ущерть напханий хмизом.

— Як вештатиметеся по лісу, на ведмедя набредете, — сказав Чоловік-Вівця. — Бо в цих місцях один такий блукає — учора пополудні ми сліди бачили. Якщо вже кортить гуляти, то причепіть собі збоку дзвіночок, як ми…

Чоловік-Вівця теленькнув дзвоником, причепленим англійською шпилькою на стегні до шкури.

— Я тебе шукав, — зітхнувши, відповів я.

— Знаємо, — сказав Чоловік-Вівця. — Бачили, що шукаєш.

— Ну, чого ж тоді голосу не подав?

— Та ми думали, що ти сам хочеш нас віднайти. Через те й мовчали.

Чоловік-Вівця вийняв з нарукавної кишені сигарету і з насолодою закурив. Я присів поряд з ним.

— Ти десь тут живеш?

— Ага, — відповів Чоловік-Вівця. — Тільки нікому про це не кажи. Ніхто не знає.

— А хіба мій друг про тебе не знає?

Мовчанка.

— Якщо ви друзі з моїм другом, то й ми з тобою друзі, правда?

— Начебто, — обережно сказав Чоловік-Вівця. — Мабуть, що так…

— А якщо ми з тобою друзі, то ти мені не брехатимеш, чи не так?

— Ага, — розгублено погодився Чоловік-Вівця.

— От і розкажи, як друг!

Чоловік-Вівця облизав пересохлі губи.

— Не можемо. Вибач, але так сталося, що ми справді не маємо права розповідати.

— Хтось заборонив?

Чоловік-Вівця замовк, наче замкнувшись у своїй шкаралупі. І тільки вітер свистів між голими деревами.

— Ніхто нас не почує, — заспокоював я.

Чоловік-Вівця подивився мені в очі.

— Про цю місцевість ти нічого не знаєш, правда?

— Не знаю.

— Ну, так от запам'ятай: вона — незвичайна.

— Але ж недавно ти казав, що ця місцевість прекрасна.

— Для нас! — відповів Чоловік-Вівця. — Бо тільки тут ми можемо жити. Якщо нас звідси виженуть — нам іти більше немає куди.

Чоловік-Вівця замовк. Здавалось, що з нього неможливо витягти жодного слова, і я перевів погляд на парусиновий мішок із хмизом.

— Ось цим ти взимку обігріваєшся?

Чоловік-Вівця мовчки кивнув.

— Та я чогось диму не бачив.

— Ми ще вогню не розпалювали. Як снігу нападає — розпалимо. Але й тоді диму все одно не побачите. Бо ми спалюємо дрова по-особливому!

По цих словах Чоловік-Вівця гордовито усміхнувся.

— А коли починаються снігопади?

Чоловік-Вівця глянув на небо, потім на мене.

— Цього року почнуться раніше, ніж звичайно. Через днів десять абощо.

— І тоді дорога обледеніє, правда?

— Напевне, що так. Ніхто не приїде, ніхто не спуститься з гір. Чудова пора року!

— І давно ти тут живеш?

— Давно, — відповів Чоловік-Вівця. — Дуже давно.

— Чим же ти харчуєшся?

— Білокопитником, папороттю, плодами дерев. Ловимо птахів, рибу і раків.

— І тобі не холодно?

— Зимою таки холоднувато.

— Якщо тобі щось треба, можу поділитися тим, що маю.

— Дякую. Поки що нічого не треба.

Чоловік-Вівця раптом підвівся і рушив доріжкою у бік пасовища. Я поспішив за ним.

— А чому ти заховався тут від людей?

— Якщо скажу — будеш сміятися! — відповів Чоловік-Вівця.

— Чого б це я мав сміятися? — сказав я. Не було жодної причини, щоб сміятися.

— Нікому не скажеш?

— Нікому не скажу.

— Бо не хотіли йти на війну.

Якийсь час ми йшли пліч-о-пліч мовчки. Хоч, правда, врівень з моїм плечем було не його плече, а голова.

— На війну з якою країною? — спитав я.

— Не знаю, — відповів Чоловік-Вівця і відкашлявся. — Та все одно нам не хотілося воювати. Тому живемо, як вівця. А коли так, то звідси не виїжджаємо.

— А народився ти в Дзюнітакі?

— Ага. Тільки нікому про це не кажи.

— Не скажу, — відповів я. — Міста не любиш?

— Того, що внизу?

— Ага.

— Не любимо. Бо в ньому повно військових, — сказав Чоловік-Вівця і ще раз відкашлявся. — А ти звідки?

— З Токіо.

— Про війну чув?

— Ні.

Після того Чоловік-Вівця наче втратив до мене цікавість. До самого пасовища ми з ним ні про що не розмовляли.

— У гості не зайдеш? — спитав я Чоловіка-Вівцю.

— До зими готуюся, — відповів він. — Дуже багато роботи. Якось іншим разом загляну.

— Я хотів би зустрітися з моїм другом, — сказав я. — Є причина, чому я будь-що маю поговорити з ним цього тижня, не пізніше!..

Чоловік-Вівця сумовито похитав головою. Його вуха при цьому метлялися то в один, то в інший бік.

— Вибач, але, як ми вже казали, не можемо нічим допомогти.

— То, може, хоч скажеш йому про це?

— Угу, — відповів він.

— Спасибі, — сказав я.

І ми розійшлися.

— Як збиратимешся до лісу, не забудь причепити собі дзвіночок! — на прощання застеріг Чоловік-Вівця.

Я попрямував до будинку, а Чоловік-Вівця, як і попереднього разу, розтанув між березами на сході. Нас розділило по-зимовому потьмяніле зелене німотне пасовище.

Того дня пополудні я взявся пекти хліб. Книжка під назвою "Як спекти хліб", яку я знайшов у кімнаті Пацюка, була написана у надзвичайно приязному стилі. На її обкладинці красувалася реклама: "Якщо вмієте читати — зможете легко спекти хліб". І, треба сказати, вона виявилася правдивою. Дотримуючись порад у книжці, я справді без особливих зусиль спік добрий хліб. Його духмяний запах плив у повітрі, надаючи атмосфері в будинку затишку й тепла. Та й смак його на перший раз був зовсім непоганий. Пшеничного борошна та дріжджів у кухні виявилося стільки, що принаймні про хліб не треба було б турбуватись, якби раптом довелося тут зимувати. Надовго вистачало б також рису і спагеті.

На вечерю я з'їв хліб, салат та яєчню з шинкою, а на десерт — консервованих персиків.

На сніданок я зварив рису і приготував плов з консервованого лосося, морських водоростей і грибів.

На обід використав сирники з холодильника і міцний чай з молоком.

О третій з'їв морозиво з лісовими горіхами, полите лікером.

Повечеряв куркою, спеченою у духовці, і розчинним супом.

Я знову почав товстіти.

Пополудні десятого дня, оглядаючи книжкові стелажі, я помітив, що одну із старих книжок зовсім недавно хтось начебто читав. Тільки на ній зверху не було пилу, а її спинка ледь-ледь виступала із загального ряду.

Я зняв книжку з полиці й, сівши на диван, почав її перегортати. Книжка мала назву "Генеалогія паназійства" і вийшла у світ під час війни. Папір нікуди не годився — від нього пахло пліснявою. Видана під час війни, а тому за своїм змістом одностороння і непереконлива, вона наводила таку нудьгу, що хотілося позіхати через кожних три сторінки. Однак і в ній де-не-де попадалися замазані цензурою речення. Про події 26 лютого 1936 року не згадувалося жодним словом[28].

Не вчитуючись у зміст, я перегорнув книжку до кінця — і саме там мені на очі потрапив чистий листок білого паперу. Після старих пожовклих сторінок він здавався справжнім чудом. Праворуч на ньому була позначка: "Додаток", а під нею список відомих і невідомих прихильників так званого паназійства з відомостями про час і місце їхнього народження. Переглядаючи його, десь посередині я наткнувся на ім'я Шефа. Того Шефа з вівцею в голові, з волі якого мене сюди привело. Його місце народження — Хоккайдо, місто Дзюнітакі.

Поклавши книжку на коліна, я заціпенів. Минуло досить багато часу, поки мої думки набрали словесної форми. Відчуття було таке, ніби мене чимось добряче вперіщили ззаду по голові.

Адже я мав би сам здогадатися. На самому початку збагнути. Мав би відразу перевірити, як тільки почув, що Шеф народився у родині бідного селянина на Хоккайдо. Хоч би як уміло він приховав своє минуле, все одно залишалися якість способи розслідування цього факту. Скажімо, той секретар у чорному костюмі міг би це швидко зробити для мене.

Е, ні!

Я похитав головою.

Секретар не міг не перевірити цього.