Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

Через кільканадцять хвилин всі були вже в квартирі Малгосі. Почалося вичікування. Телефон не дзвонив і не дзвонив. На попільничці виростала купка недокурків.

Клосс заплющував очі і уявляв собі, як Ганна ходить по вулицях, вже мало не падає з ніг і не має ніякої можливості знайти для себе притулок. “От якби вона тільки подзвонила, — молився Клосс, — якби тільки подзвонила…” В голові ж у Клосса промайнула думка, що, цілком ймовірно, поки Ганна дзвонитиме, Лотгар зможе виявити номер, який вона вже набирала. Тому Ромек пильно вів спостереження за вулицею, а всі інші тримали зброю напоготові, поглядали на годинники й на тротуар, по якому через певні відрізки часу з’являвся німецький патруль.

І от, нарешті, після такого довгого очікування — Клосс, не зміг би й сказати, як довго тривало воно, — тишу розітнув телефонний дзвінок. Клосс підняв трубку й почув голос Ганни.

— Слухай, — сказав він, — через п’ятнадцять хвилин у прохідному дворі… — Встиг назвати вулицю, і вона знов поклала трубку.

14

Рупперт пив. Перевернув пляшку — порожня. Шпурнув нею на підлогу — покотилася під стіл. Ледве-ледве підвівся з дивану й підійшов до піаніно. Ударив по клавішах. Не міг уже навіть тієї Моцартової фрази пригадати. Ільза пішла, не сказавши, куди саме, тільки зневажливо знизала плечима. Але він і так знав. Вона побігла до генерала. Йому, власне, залишилося тільки одне, однак він ніяк не міг наважитися, все ще на щось сподівався, так нібито існувала ще тінь надії. Рупперт знову вдарив по клавішах і почув телефонний дзвінок. Деренчав той дзвінок настирливо. Капітан підвівся з місця і взяв трубку.

— Алло, — заговорив, — що вам треба? Хто там, достобіса?

Однак у ту ж хвилю він виструнчився й пальцями лівої руки почав незграбно застібати ґудзики. Це ще залишилося в ньому — реагувати на голос генерала.

— Я розмовляв з Лотгаром, — генерал говорив неохоче, неначе ображено. — І, думаю, ти знаєш, Рупперт, що повинен зробити німецький офіцер. В пам’ять твого батька я даю тобі півгодини часу. Сподіваюся, ти встигнеш. — І генерал поклав трубку, не давши Руппертові й слова промовити.

На столі, недалеко від телефону, лежала кобура з пістолетом. Досить було ворухнути рукою — і відразу б усе залишилося поза ним: і Ільза, й Лотгар, і зайва, безглузда надія. Однак Рупперт не міг на це зважитися.

“Не тут, — подумав він. — Зроблю це, але не тут”.

Капітан затягнув пасок, пересунув кобуру на живіт і вийшов надвір. Відчинив дверцята автомашини, завів мотор. Він не знав, куди поїде, і бажав би не знати, чому саме… І хотів би, щоб смерть прийшла сама…

У цей час Ганна саме приглядалася до номера кам’яниці. Так, це саме вона визначена Клоссом — з прохідним двором. Обидва чоловіки в капелюхах і плащах, уже майже не ховаючись, йшли слідом за нею, не спускаючи її з ока, уперто. Ганна вже мало над чим розмірковувала, вже не вистачало їй сили щось обдумувати. Просто виконувала те, що наказав їй Янек. Дівчина не знала, чи є якась можливість врятуватися, не обдумувала шансів свого визволення, не згадувала навіть про тих, які за якусь хвилину ризикуватимуть власним життям, щоб врятувати її. Їй хотілось відпочити, тільки відпочити. Ось вона ввійшла в порожнє подвір’я. У темному під’їзді вже стояв Ромек. Вій штовхнув її далі, а потім події почали розгортатися в блискавичному темпі.

Коли один із тих двох, що йшли по п’ятах за Ганною, з’явився біля під’їзду, Ромек кинувся на нього. Здушений крик — гестапівець упав на брук, а Ганна і другий хлопець з диверсійної групи, Войтек, зникли в глибині двору. Наблизились вже до брами другого виходу. Біля тротуару стояла коляска рикші. Войтек стрибнув у сідло, але, поки Ганна встигла сісти, на вулиці з’явився мотоцикліст. Він різко загальмував. З глибини подвір’я почулася автоматна черга.

— Тікай! — крикнув Войтек. Він упав на брук, вихопив з-під плаща автомат, вистрелив у мотоцикліста. За якусь мить перехожі зникли, вулиця спорожніла. Почувся скрегіт гальм — зупинилась гестапівська автомашина. Прошивали повітря автоматні кулі.

Ганна бігла безлюдним тротуаром. Тепер вона думала про хлопців з диверсійної групи, думала, чи встигнуть вони відійти. Ні, вона не має права залишити їх самих. Затримана цією думкою, зупинилася, не знаючи, що якби була пробігла ще кілька кроків, то за рогом будинку побачила б схованого в автомобілі Клосса. Але Ганна вже не побіжить, не встигне відбігти, бо саме в цей час на безлюдній, обстрілюваній автоматним вогнем вулиці, ко-виляючи від одного тротуару до другого, з’явилася автомашина Рупперта.

Рупперт помітив Ганну і різко загальмував. Відчинивши дверцята, він втягнув дівчину в машину. Ганна не опиралася: вона зовсім обезсиліла. Подумала ще; знову завезуть на Алею Шуха, хоч відпочине. Ляже на бетонній підлозі і спатиме. Ганна бачила зовсім близько біля себе обличчя Рупперта, що схилився над рулем. Швидкість їзди притиснула її до спинки сидіння, та раптом капітан загальмував, і її кинуло вперед. Дівчина прийшла до пам’яті — вони були недалеко від Вісли. Рупперт відчинив дверцята.

— Тікай! — крикнув їй.

І Ганна знову залишилась сама Спочатку вона бігла вулицею Сольця, а потім зупинилася в якомусь під’їзді. Люди байдуже обминали її. Ніхто не дивився на неї.

Дівчина не могла, звісно, знати, що автомашина Рупперта саме виїжджала на міст Понятовського. Десь приблизно на середині — різкий поворот руля. Машина розламала бар’єр мосту й полетіла вниз. І тільки через кілька хвилин до цього місця під’їхали автомашини гестапо.

Провал

1

Він набрав повні груди повітря й заспівав хрипким голосом:

Прийди, поцілуй, як за давніх літ,

І дам я троянду — найкращий квіт!

Цього незрячого гармоніста і його шістнадцятилітнього поводиря знали і мешканці міста, і приїжджі селяни, які крадькома продавали на головній вулиці картоплю й брюкву, а часом витягали, звичайно, знайомим і тим, хто викликав довір’я, сховану в соломі або гороховинні четвертину теляти, грудку масла чи дюжину яєць. Знали їх і поліцаї, що походжали заклавши руки за спину, пильним поглядом окидаючи перехожих, ладні в будь-яку мить вихопити з напіввідкритої кобури пістолет. Знали їх також жінки, які торгували булками, звісно з-під поли, бо їсти їх дозволялося лише німцям. Нелегальний продаж пшеничного хліба карався смертю або, в кращому разі, концтабором, так само, як і торгівля м’ясом, яке, незважаючи на небезпеку, привозили юрми спекулянтів до виснажених картковою системою міст. Знали їх усі, але ніхто не звертав на них уваги, бо незрячий