Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Найцікавіше те, що ми зустріли його неподалік курортної естради, — відповів священик.
Фламбо, який, сидячи на лавці, допивав свій херес, зірвався на рівні ноги і пильно подивився на свого приятеля. Він навіть відкрив рот, аби щось сказати, та відразу ж закрив його.
— Дуже цікаво, — задумливо промовив господар готелю. — І як він виглядав?
— Я бачив його в темряві, — почав було отець Бравн, — та він був…
Як уже було сказано, власник готелю говорив лише правду, а докази цього зовсім не барилися. Слова про те, що кухар іде, буквально відповідали істині, оскільки, поки вони розмовляли, чорношкірий кухар справді вийшов з будинку, поквапом одягаючи пальчатки.
Та зараз це була зовсім инша особа. Від безформної маси у величезному білому фартушку не залишилося й сліду. Тепер кухар був елегантно одягнений, однак його велетенська постать такою мірою була втиснена у фрак останнього фасону, що очі, здавалося, от-от вилізуть на лоба. На голові високий чорний циліндр, трохи зсунутий на один бік. Такі циліндри французькі дотепники порівняли б до восьми дзеркал. Зрештою, чорношкірий модник також чимось був схожий на свій циліндр. Темна шкіра на обличчі вилискувала так само, як циліндр. А що вже казати про короткі білі гетри та сніжно-білий жилет. В петельці зухвало стирчала червона квітка, ніби вона щойно там розцвіла. В одній руці він тримав ціпок, в иншій — сигару. Це була постава простакуватого зухвальця.
— Иноді, — промовив Фламбо, поглянувши на кухаря, — мене зовсім не дивує те, що їх лінчували.
— А мене вже не дивують чорні задуми пекла, — промовив отець Бравн. — Та, як я вже згадував, — продовжував священик у той час, коли чорношкірий кухар, поправляючи жовті пальчатки, швидко крокував у бік пляжу — дивний персонаж мюзик-холу у морозяній рамці похмурого дня, — я не можу детально описати зовнішність того чоловіка. Але точно пам’ятаю, що у нього були старомодні вуса та бакенбарди, дуже темні або фарбовані, такі, як бувають в іноземних фінансистів. Ось, а навколо шиї був обмотаний фіолетовий шарф, він ще так гарно розвівався на вітрі. Біля самого горла шарф був закріплений шпилькою, подібною до тих англійських булавок, якими няні заколюють дітям зимові шарфи. Та це не була англійська булавка.
Власний готелю, який безтурботно відпочивав на довгій зеленій лавці, продовжував спокійно вдивлятися в морську далечінь. Тепер, коли він сидів нерухомо, Фламбо був просто переконаний у тому, що одне око в чоловіка більше від иншого. Його очі були широко відкриті, і Фламбо привиділося, що від його погляду ліве око також збільшується.
— Це була дуже довга золота шпилька з вирізьбленою мавп’ячою голівкою, — продовжував священик. — І вона була якось дивно заколена. А ще чоловік мав пенсне і широкий чорний…
Чоловік, який досі сидів нерухомо, вдивляючись у море, а його очі ніби належали різним людям, раптом зробив різкий рух…
Отець Бравн був повернений спиною до співрозмовника, і в цю мить він міг би впасти мертвим. Та Фламбо, в якого не було жодної зброї, враз зірвався на рівні ноги, його плечі напружились, і над головою він заніс залізну лавку, немов сокиру ката, яка от-от опуститься на голову жертви. Лавка, піднята у вертикальне положення, була схожа на довгі залізні сходи, які ніби запрошували піднятися до зірок. У вечірньому освітленні висока постать Фламбо нагадувала велетня, який розмахує Ейфелевою вежею. Ця велетенська тінь, а також передчуття потужного удару добряче злякали власника готелю. Той випустив блискучий кинджал і кинувся до готелю.
— Ми повинні втікати звідси, — вигукнув Фламбо, з люттю відкинувши залізну лавку.
Він схопив під руку низенького священика і потягнув його через сірий вечірній сад, у кінці якого виднілася хвіртка. Фламбо зігнувся, спробував відчинити і промовив:
— Зачинено.
В цю мить з верхівки однієї з декоративний ялиць злетіла чорна пір’їна і впала на землю, зачепивши край капелюха. Це налякало його більше, ніж глухий звук, що пролунав секунду до того. Потім почувся ще один постріл, і хвіртка, яку Фламбо щойно намагався відчинити, здригнулася від удару кулі. Плечі Фламбо вмить розпрямилися, він одним ривком зірвав три завіси та замок, хвіртка відчинилася. Фламбо вискочив на порожню доріжку, тримаючи високо над головою дерев’яну хвіртку. В цю мить він був схожий на Самсона, який несе ворота Гази.
Він саме перекидав виламану хвіртку через огорожу, коли пролунав третій постріл, і куля мало не зачепила його черевик. Фламбо безцеремонно схопив низенького священика, посадив його собі на плечі й побіг у напрямку міста з такою швидкістю, на яку лише були здатні його довгі ноги. Так він пробіг майже дві милі, а щойно потім обережно опустив священика на землю. Цю втечу навряд чи можна було б назвати достойний вчинком, хоча так і хотілося згадати про Анхіса.[20] Однак на обличчі отця Бравна з’явилася широка посмішка.
— Гаразд, — промовив Фламбо, коли вони врешті розмірено крокували одним з провулків, де можна було не побоюватись несподіваного нападу, — я зовсім не розумію, що ви мали на увазі, та, якщо мене не зраджує пам’ять, чоловіка, якого ви так детально описали, ми не зустрічали.
— У деякому розумінні, я з ним все-таки зустрівся, — відповів священик, нервово покусуючи палець. — Справді-справді. Та під тією естрадою було темно, і я не роздивився його як слід. Боюся, я не так вже й детально його описав, адже його пенсне було розбите, а довга золота шпилька була ввіткнута не у шарф, а прямісінько в серце.
— Гадаю, — вже тихіше промовив Фламбо, — цей чоловік з очима, які нагадують скляні, якось з цим пов’язаний.
— Сподіваюся, лише посередньо, — стурбовано відповів отець Бравн. — Цілком можливо, що я неправильно вчинив, коли піддався імпульсові. Ой, боюся, що в цієї історії темне і глибоке підґрунтя.
Вони мовчки пройшли ще кілька вуличок. У холодних сутінках засвічувалися жовті ліхтарі, очевидно, вони наближалися до центральної частини міста. На стінах виднілися яскраві афіші, які сповіщали про поєдинок між Чорношкірим Недом та Мальвіолі.
— Мені ніколи не доводилося вбивати, — промовив Фламбо, — навіть тоді, коли я, так би мовити, не надто товаришував з законом. Та я майже співчуваю комусь, хто наважився на цей крок у такому похмурому місці. З усіх забутих Богом місць найсумніші ось такі, як ця естрада, котра мала бути місцем розваг та веселощів, а тепер — покинута.
Я уявляю якогось чоловіка з хворою психікою, який посеред таких краєвидів відчуває непереможне бажання вбити свого супротивника. Якось, пригадую, я прогулювався вашими славними пагорбами Суррея, ні про що не думав, хіба
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна», після закриття браузера.