Читати книгу - "Пояснюючи світ"

Ще до публікації твору «Про обертання…» система Коперника наразилася на нападки з боку релігійних лідерів. Цей конфлікт дещо перебільшено висвітлено у відомій полеміці XIX століття «Історія війни науки з теологією у християнському світі» першого президента Корнельського університету Ендрю Діксона Вайта6, що приписує низку цитат Лютеру, Меланхтону, Кальвіну та Веслі. Але конфлікт усе-таки був. Збереглися записи бесід про це Мартіна Лютера з його послідовниками у Віттенберзі, відомі як Tischreden, або «Застільні бесіди»7. Зокрема, у записі від 4 червня 1539 року йдеться про таке:

Є згадка про одного нового астролога, який хотів довести, що рухається Земля, а не небо, Сонце та Місяць… [Лютер зауважив: ] «Так воно тепер і робиться. Той, хто хоче бути розумним, не повинен погоджуватися ні з чим з того, що цінують інші. Він має зробити щось сам. Саме це й робить той дурень, який бажає перевернути всю астрономію догори дриґом. Навіть у такому безладі я вірю у Священне Писання, бо Ісус Навин наказав зупинитися Сонцю, а не Землі»8.

За кілька років після публікації «Про обертання…» до нападок на Коперника долучився колега Лютера Філіп Меланхтон (1497–1560), тепер уже цитуючи Книгу Екклезіяста 1:5: «І сонечко сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно»[37].

Суперечності з буквальним текстом Біблії, природно, були проблемою для протестантизму, у якому авторитет папи Римського замінявся Священним Писанням. Крім того, нова теорія була потенційною проблемою для всіх релігій: батьківщина людства, Земля, була понижена у званні лише до ще однієї планети серед п’яти інших.

Проблеми виникли навіть із друком «Про обертання…». Коперник надіслав свій рукопис видавцеві до Нюрнберґа, а видавець призначив редактором цього твору лютеранського священика Андреаса Озіандера, який захоплювався астрономією. Імовірно, висловлюючи свої власні погляди, Озіандер додав передмову, яку вважали Коперниковою, допоки підміну не розкрив у наступному столітті Кеплер. У цій передмові Коперник вустами Озіандера відмовлявся від будь-якого наміру представити істинну природу планетних орбіт, говорячи про це так9:

Бо обов’язком астронома є укладання історії [видимих] небесних рухів унаслідок уважного й фахового вивчення. Після цього він має осягнути й розробити причини цих рухів або гіпотези про них. Оскільки він не може жодним чином дістатися істинної причини, він визнає будь-яке припущення, що дає змогу правильно обчислити рухи, зважаючи на принципи геометрії, як для майбутнього, так і для минулого.

Передмову Озіандер завершив словами:

Оскільки йдеться про гіпотези, хай ніхто не очікує чогось певного від астрономії, яка не може цього забезпечити, щоб не визнати за істину ідеї, задумані з іншою метою, і не стати через це вчення більшим дурнем, ніж коли зустрівся з ним.

Це нагадувало погляди Геміна близько 70 року до н. е. (процитовані тут у розділі 8), але доволі сильно суперечило очевидному наміру Коперника і в «Малому коментарі», і в «Про обертання…» описати справжню будову того, що сьогодні називають Сонячною системою.

Що б там не думав про геліоцентричну теорію окремо взятий священик, загалом протестанти не намагалися заборонити ідеї та праці Коперника. Та й католицька опозиція Копернику була організована аж у 1600-х роках. Знаменита страта Джордано Бруно римською інквізицією в 1600 році була наслідком не його захисту теорії Коперника, а єресі, у якій (за тогочасними мірками) він був, безумовно, винен. Але, як ми побачимо нижче, у XVII столітті католицька церква таки запровадила дуже серйозну заборону ідей Коперника.

По-справжньому важливим для майбутнього науки було схвалення міркувань Коперника його товаришами-астрономами. Першим, кого він переконав, був його єдиний учень Ретик, який у 1540 році опублікував опис теорії Коперника, а в 1543 році допоміг передати «Про обертання…» до рук нюрнберзького видавця (спочатку планували, що передмову до цього твору напише саме Ретик, але коли він поїхав, щоб отримати посаду в Ляйпціґу, це завдання отримав, на жаль, Озіандер). Раніше Ретик допомагав Меланхтону зробити Віттенберзький університет центром математичних та астрономічних студій.

Теорія Коперника завоювала авторитет завдяки роботі Еразма Рейнгольда за спонсорської допомоги герцога Прусського. У 1551 році Рейнгольд використав її, щоб укласти нові астрономічні «Прусські таблиці», за якими можна було обчислювати положення планет серед знаків зодіаку на будь-яку конкретну дату. Вони стали явним успіхом на фоні популярних раніше «Альфонсових таблиць», укладених в Кастилії в 1275 році при дворі короля Альфонса X. Насправді причиною цього покращення була не дивовижна перевага теорії Коперника, а радше накопичення нових спостережень за століття між 1275 та 1551 роками, а також, імовірно, той факт, що більша простота геліоцентричних теорій полегшувала обчислення. Звісно, прихильники теорії нерухомої Землі могли заперечити, що твір «Про обертання…» забезпечив лише зручну схему обчислення, а не істинну картину світу. Фактично «Прусські таблиці» використовував єзуїтський астроном і математик Кристоф Клавій у реформі календаря 1582 року під патронатом папи Григорія XIII, що дала нам сучасний григоріанський календар, але Клавій ніколи не полишав своєї віри в нерухому Землю.

Один математик спробував примирити цю віру з теорією Коперника. У 1568 році зять Меланхтона Каспар Пейцер, професор математики Віттенберзького університету, стверджував у своїй праці Hypotyposes orbium coelestium («Гіпотези про небесні сфери»), що має бути можливість за допомогою математичного перетворення надати теорії Коперника форми, у якій нерухома Земля, а не Сонце. Саме такого результату пізніше досягнув один зі студентів Пейцера Тіхо Браге.

Тіхо Браге був наймайстернішим астрономічним спостерігачем в історії до запровадження телескопа, а також автором найбільш правдоподібної альтернативи теорії Коперника. Народжений у 1546 році у провінції Сконе (тепер на півдні Швеції, але до 1658 року – частина Данії), Тіхо був сином данського дворянина. Він здобув освіту в Копенгагенському університеті, де в 1560 році був вражений успішним передбаченням часткового сонячного затемнення. Після цього він переходив до різних університетів Німеччини та Швейцарії – у Ляйпцізі, Віттенберзі, Ростоці, Базелі та Ауґсбурзі. Тоді Браге вивчав «Прусські таблиці» й був вражений фактом, що ці таблиці передбачили дату найбільшого зближення Сатурна й Юпітера 1563 року з точністю до кількох днів, тоді як давніші «Альфонсові таблиці» схибили на кілька місяців.

Повернувшись до Данії, Тіхо Браге на деякий час оселився в будинку свого дядька в Герреваді у Сконе. Там у 1572 році, спостерігаючи за сузір’ям Кассіопеї, він відкрив те, що назвав «новою зіркою». Сьогодні це розпізнали як термоядерний вибух наявної раніше зірки, відомої як наднова типу Ia. Залишки цього вибуху виявили радіоастрономи