Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

ламаючи гiлки, спотикаючись i наштовхуючись на дерева. Але я не вiдчував болю нi вiд подряпин, нi вiд ударiв. З розгону вскочив у човен i, схопивши весло, щодуху почав одгрiбати вiд берега. Я нiколи не грiб так шалено — човен летiв, як ракета. Весь час я панiчно оглядався — чи не женеться за мною вiн. Нi! Погонi не було. Опам'ятавсь я лише тодi, коли пристав до берега бiля села. Я весь час тремтiв вiд напруження, вiд утоми, вiд переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час бiг — у цiлковитiй безпецi я мiг вiдчути себе тiльки у своєму дворi. Мокрий кiнець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спинi, нiби пiдганяв. Як дровиняка, впав я у сiно бiля повiтки й довго лежав зовсiм нерухомо, — вiддихувався. У головi, наче в зiпсованому телевiзорi, миготiли уривчастi кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зiбрати людей i — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тодi його таємниця розкриється i вийде, що я зрадник. О нi! Зраджувати друга — це жахливо Я нiколи не пiду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нiчого й не мiг придумати. Нарештi втома i сон знемогли мене, i я заснув.

Нiчна пригода була настiльки неймовiрна, що коли я вранцi прокинувся, то навiть подумав спершу, чи не приснилося то менi.

Та от до мене пiдiйшла мати, схилилася:

— Ну, як спалося надворi, синку? О, чого це ковдра мокра? Хiба вночi був дощ? Чи, може… — мати всмiхнулася.

Я густо почервонiв:

— Та що ви… то… то… я… води захотiлося, кружку сюди взяв i розлив ненароком.

Добре, що мати поспiшала доi'ти корову i не стала допитуватися.

Нiчна пригода знову згадалася менi з усiма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася менi такою жахливою, як уночi. Може, тому що ранок був сонячний i веселий, а, як ви знаєте, всi нiчнi страхи минають уранцi. Уночi все здається страшнiшим вiд того, що темно й тихо i люди сплять. А вранцi свiтить сонце, гомонить птаство, брязкають вiдрами баби бiля криницi, i навколо люди. Я був бадьорий i сповнений енергiї. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там — чи живий…

Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще доїла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; "Лишки! Лишки!"

— Мамо! — гукнув я — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу.

— Куди це ти? Зараз снiдати будем.

— Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

— Та хоч хлiба врiж.

Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба — за пазуху — i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив — не вгледiв. Аж хитнувся вiн.

— Тю на тебе! — буркнув сердито. — Iч, розiгнавсяi.

— Вибачте! Драстуйте, дiду!

— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збиваєш.

— Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився.

— Проспав, ледащо? — уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка — розумiє.

— Еге! То я побiжу! Вибачайте! — А сам думаю:

"Ех, не знаєте ви, нiчого не знаєте, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали…"

Роздiл XVII

"Сьогоднi вночi…" Таємниця от-от розплутається

З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…

I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:

— Ого-го-го-го-го!

Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!

Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:

— Ну як? Як ти тут?

— Нiчого — ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: — Тут таке було о-о…

— Що? — спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав.

— Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.

— Ну?

— Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, — вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.