Читати книгу - "Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій"

Того самого року в Сполучених Штатах Америки співробітники ЦКПЗ виявили стійкість до синерциду майже в 90 % ентерококових бактерій, що заражують магазинну курятину, та 12 % ентерококу, виділеного в здорових добровольців. Дослідники попереджали, що використання синерциду у хворих швидко доведе ці 12 % до рівня, зафіксованого в худоби. Підтверджуючи ці передбачення, 2006 року дослідники з Управління охорони здоров’я Міннесоти повідомили, що вони зіткнулися зі стійкістю до синерциду в 40 % ентерококу, виділеного в людей, що або мали справу з сирою птицею, або їли багато курятини. Натомість у контрольній групі з 65 вегетаріанців вони такої стійкості не виявили.

Сьогодні канадські й американські відомства з охорони здоров’я та сільського господарства все ще намагаються ввести обмеження на сільськогосподарські антибіотики, щоб принаймні якось посприяти балансу економіки та громадській безпеці. Дехто вже попередив, що північноамериканській галузі тваринництва – з її акцентом на великомасштабному промисловому господарюванні та низькою рентабельністю – буде важче пристосуватися до будь-якої заборони на антибіотики, що сприяють росту, ніж меншим господарствам, типовим для Європи. Крім того, промислові групи швидко вказали на випадки, у яких європейська заборона на малі дози антибіотиків у годівлі здорових тварин призвела до збільшення кількості інфекцій, що потребують лікування вищими дозами, потенційно збільшуючи загальний обсяг препаратів, згодовуваних тваринам.

Парадокс антибіотиків

У своєму маніфесті небезпек неправильного та надмірного використання антибіотиків 2001 року «Парадокс антибіотиків» Стюарт Леві попереджав, що за самою своєю природою ці препарати сіють сім’я власного знищення. На час публікації цієї книжки Леві вже став просто-таки іконним медіапророком відчаю й зневіри, а його вуса й риси обличчя в стилі Ґраучо Маркса та яскраві краватки-метелики встигли примелькатися глядачам у випусках теленовин. І його попередження вже справджуються: стійкі до лікарських засобів бактеріальні інфекції сьогодні вбивають десятки тисячі американців щороку, і це в країні, де гроші не є проблемою при виборі рятівного антибіотика. Леві стверджує, що, хоча обачливе використання й подовжує ефективність антибіотиків, ці препарати є в кращому разі короткостроковим рішенням давньої проблеми інфекційних хвороб.

Частина. V. Бити не сильніше, а розумніше

КОРОТКА ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

• 2000 р. до н. е. – З’їж оцей корінець.

• 1000 р. н. е. – Ті корінці – дикунство. Прочитай оцю молитву.

• 1850 р. – Ті молитви – забобони. Випий оцю мікстуру.

• 1920 р. – Ті мікстури – шарлатанство. Проковтни оцю пігулку.

• 1945 р. – Ті пігулки неефективні. Прийми оцей пеніцилін.

• 1955 р. – Овва… мікроби стали стійкими. Прийми оцей тетрациклін.

• 1957–2007 рр. – Ще 42 «овва»… Візьми оцей потужніший антибіотик.

• 20?? р. – Мікроби перемогли! З’їж оцей корінець.

Автор невідомий

Старі добрі часи?

У самісінький розпал Громадянської війни в США, прослуживши в армії Півночі заледве рік, двадцятисемирічний Валентин Келлер, невисокий на зріст, слабосилий кравець із Огайо, демобілізувався за станом здоров’я. «Нездатний ходити без допомоги милиць, та й то лише з сильним болем», – написав у виписному епікризі лікар, відзначивши також приглушені звуки дихання, найімовірніше через «плеврит» (рідину навколо легень). Як і дуже багатьох його товаришів по зброї, інвалідом Келлера зробила не куля чи багнет, а інфекція. Скалічений, нездатний працювати і змучений постійним болем, у сорок один рік він помре від «водянки» (застійної серцевої недостатності, що, можливо, походила від перенесеного в дитинстві черевного тифу або ревматичної лихоманки).

Вивчаючи проблеми, створені нашою війною з мікробами, ми часто ризикуємо припустити, що людству краще жилося в ті століття, коли покращення санітарних умов та антибіотики ще не підірвали наших «природних» стосунків з мікроорганізмами. Нинішній рух проти вакцин великою мірою базується у своїх аргументах на тому, що, позбавляючи дітей поширених колись інфекцій на кшталт кору, свинки та вітрянки, ми робимо їх більш уразливими до хвороб, ніж були їхні простіші в цьому плані предки. Навіть медичні фахівці починають ставити собі питання: а чи не підмінила сучасна медицина у своєму прагненні подовжити життя людей якість кількістю, даруючи нам не «золоті роки», а, на жаль, безсилі. У 1980-х та 1990-х роках страхи щодо можливого фінансового тягаря, який це покладе на суспільство, підштовхнули зайнятись цією темою багатьох економістів.

Провідною серед цих економістів була команда Нобелівського лауреата Роберта Фоґеля та його протеже Дори Кости. Попереднє десятиліття вони провели, вивчаючи наше найбагатше джерело інформації про здоров’я американців XIX століття – медичну документацію армії Півночі та її ветеранів Громадянської війни. Мабуть, найсумнішу картину змальовують у цьому плані дані медоглядів призовників, які показують, що, попри нестачу людських ресурсів, армія мусила відправляти додому десятки тисяч підлітків і молодих людей як надто хворобливих та непридатних для служби. Причини деяких їхніх недуг простежувались до дитячої праці в епоху, коли ще не було ухвалено закони про її заборону. Але значно більша кількість проростала з дитячих хвороб, таких як кір, черевний тиф та ревматична лихоманка, що призводили до поширення плевриту, водянки та ревматизму (запального артриту).

Ті ж, хто медогляд проходив (армії обох сторін людьми особливо не гребували, приймаючи напівсліпих та тих, хто мав нетримання), у тісняві окопів та військових таборів стикалися з іще більш смертоносними хворобами. Половина з 620 тисяч жертв Громадянської війни померли саме від хвороб, найгіршими з яких були почергові спалахи кору, дифтерії, черевного тифу та стрептококових інфекцій. Данина ж, покладена на тих, які вижили, стає зрозумілою з підготовленого Костою огляду медичних карток ветеранів: кожна лихоманка, яку переживав солдат під час війни, різко збільшувала його ризик захворіти на атеросклероз (затвердіння артерій) у середньому віці. Солдати, що переносили черевний тиф або ревматичну лихоманку, згодом частіше страждали від пороків серцевих клапанів та артриту. А туберкульоз робив їх більш схильними до хронічних респіраторних проблем.

«Через різні хронічні стани ветерани армії Півночі ставали інвалідами вже до п’ятдесяти років», – каже Коста. З точки зору загального здоров’я й рухомості, додає вона, «п’ятдесятирічний ветеран Громадянської війни 1890-го нагадував своїх сімдесятип’ятирічних нащадків сьогодні». Майже половина ветеранів у віці від п’ятдесяти до шістдесяти п’яти років страждали від болісного артриту, у порівнянні з 10 % чоловіків того ж віку в наші дні. Майже третина мала шуми в серці, а кожен п’ятий – порок клапанів, ушкодження легень або те й інше – розлади, що уражують менше ніж 5 % їхніх нащадків того самого віку сьогодні. Із цього Коста робить висновок, що у XX столітті здоров’я людей похилого віку в Сполучених Штатах помітно покращилося, геть не нагадуючи «на жаль, безсилих».

Наступне відкриття походить від поміченої Костою цікавої різниці в рівнях виживання між солдатами, що виросли в місті, і їхніми товаришами з села. Міські хлопці виживали при епідеміях військового часу в значно більшій кількості, ніж сільські. Однак, виживши і ставши ветеранами, сільські хлопці жили в середньому на кілька років довше. Обидва ці ефекти є результатом більшого тягаря інфекцій, від якого страждали діти в переповнених міських нетрях XIX століття: ті, кому щастило вижити, потрапляли на війну як мінімум із частковим імунітетом до мікробів,