Читати книгу - "Нестерпний бос. Наречений за контрактом, Астра Вєєр"

З побоюванням поглядаю в бік дверей у володіння тирана, збоченця і бабія. Ще не вирішила, хто він більше. Всім мене злить. Особливо цим своїм... “непогано”, “нічого так”. Під час примірки взагалі сказав, що так би й з'їв. Ух, як дратує.

Ось, наприклад, Олександр, він був ближче, душевніше. Теж збоченим самцем виявився, але як же мило заманював у ліжко.

І от я приймаю робочий вигляд помічниці, а сама собі думаю. Раптом Кирило, щоб його, Збоченович теж спокусливо заманює в мережі красунь? Ось цій, як її... покусану папугою, Каміллі в вуха звабливо співав? Не може ж він бути настільки до всього байдужим?

Тож, виходить, до кого треба він підкочує, спокусливі прийомчики показує. А я простачка з глуші, звісно ж, не потрібна. Навіщо переді мною прикидатися? Ну то й, будь ласка.

З кабінету виходить Михайло, виглядає насупленим і незадоволеним. Привітно посміхаюся йому, проводжаючи. Хусточки немає, а то б ще помахала, покружляла. От бос і не бачить, а я щосили на фіктивність працюю.

До речі, про Бєльського. Батіг все ще у нього. Ми в приймальні залишились одні. Після приходу брата міг стати ще зліше.

І щось моя дупка засвербіла від передчуття…

Хапаю квіти і біжу в коридор. Зроблю вигляд, ніби шукаю для них вазу. Тримаю гарний букет, спину вирівнюю. Рухаюсь на підборах, уявляючи себе впевненою пані. Ошатна, з трояндами, віями плескаю. Поспішати не буду, нехай бос охолоне хоч трохи. 

- Віко?

Зі свого відділу виходить з ноутбуком Вітя, і завмирає переді мною з відвислою щелепою.

Мовчки проходжу повз нього.

Прислухаюся до себе. Плакати більше не хочеться. Вдарити? О так. Особливо батогом начальника. 

- Не хочеш зі мною розмовляти? - наздоганяє.

- Навіщо? Щоб твоя наречена накинулася?

Далі по коридору з квітами йду.

- Її тут немає. А ти змінилася... така стала…

Зупиняюся. Нехай договорить. Цікаво ж, хоч на комусь перевірити вчорашні тортури в салоні і нав'язливу зміну стилю від невгамовної Лії.

- Яка?

- Ти дуже вродлива, Віко, - з придихом каже, жадібно пробігаючи оченятами вздовж моїх вигинів, вміло підкреслених дизайнерським костюмчиком. - Ні, ти й раніше була гарненька. Не подумай, що я лише зараз помітив. Може, ще вродливішою і яскравішою стаєш. Колір волосся змінився і навіть хода. А квіти від кого?

- Від мого нареченого. Кирила Бєльського.

З гордістю вперше виконую роль.

І з викликом поглядаю на розгубленого колишнього.

Дивись-дивись, адже ти мені ніколи такі не дарував. Як і каблучку, як і вірність. Гад ти останній.

- Пробач, що заздалегідь не зміг тоді у всьому зізнатися. Насправді, - переходить на шепіт. - Все не так, як ти думаєш. І я згадую про тебе кожен день, мені сильно тебе не вистачає.

- Шкода, але мені тобі нічим відповісти. Ти все той же Вітя. Краще у своєї начальниці запитай, як треба лікуватися від спогадів.

Прискорююся. Залишаючи позаду свій біль. Так йому, все правильно сказала. Проте ще не повністю легко. Все одно ще тисне зрадницьки щось. Раніше жалість і образа. Тепер більше злість.

Поки войовничий настрій не пройшов. Зазирну в свій колишній відділ. Там залишилася мною куплена ваза для улюбленого колективу. Саме така й потрібна для моїх квіточок.