Читати книгу - "Українське письменство"

у майора з іспитом із артикула, нарешті, історія Семенкових грошей) з досить сухуватими відомостями про бої та маршрути російського війська. Але єсть і тут місця, де Стороженкові уявлення про старовину свідчать про деяку довільність його фантазії. Так, напр., ми читаємо, як, перейшовши через Дніпро і ставши в Чигирині, військо слухає молебень, що його править архімандрит Кирилівського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський. До речі, Мелхіседек був ігуменом не Кирилівського, а Мотронинського монастиря і, починаючи з літа 1766 р., ні в Чигирині, ні в околиці його не жив. Джерелом Стороженкових відомостей була, як видко з авторської примітки до цих сторінок, «История Малороссии» Маркевича, книга, виповнена фантазіями і ненадійна. Повстання гайдамаків 1768 р. з’ясовується в ній релігійними переслідуваннями з боку єзуїтів. Повстання благословляє архієпископ Переяславський Гервасій Лінцевський, що відає православними парафіями Правобережжя, а його помічник, ігумен Мелхіседек на Зелені свята 1766 року (?) передав Залізнякові «золоту грамоту цариці Катерини». Він же роздає гайдамакам і свячені ножі.

Кілька довідок із спеціальних історичних праць з’ясують нам співвідношення вигадки та правди і в цьому образі. «Первый резник и бунтовщик», на думку польської адміністрації, Мелхіседек Значко-Яворський був людиною дуже від того далекою. Р. 1761-го призначений на управителя задніпрянської частини Переяславської єпархії, він намагався вибороти права дисидентів цілком леґальним шляхом. Через єпархіальне начальство він звертається до Синоду. Використовуючи фактичну силу російської дипломатії у Польщі, він просить у польського короля підтвердження давніх прав та привілеїв «о вольном содержании греко-российского благочестия». Його подорожі до Петербурґа (1765) та Варшави (1766) настроїли проти нього місцеву польську владу та уніатське правління церковне і повели до ув’язнення Мелхіседека. З ув’язнення він утік у жовтні 1766 р. і більше до Мотронинського монастиря не вертався. Розуміється, цього дуже мало, щоб уявляти його на зразок шевченківського благочинного із «Гайдамаків» з його аґітаційним казанням: «Молітесь, братія»[306]… Уже передбачаючи повстання, угадуючи, що воно ставатиме під прапор боротьби релігійної, він писав до людності Сміли й Черкас: «Болше терпіли, еще потерпіте. Ховайтеся, утікайте, а до гайдамак не приставайте. Наше діло судом доходить да терпініем. Лучше безвинно пострадати, нежели виноватым жити».

Стороженко справді мало відчував позицію православного духовенства на Правобережній Україні і додав ще своїх фантазій до відомостей Маркевича. Він утворив неймовірну картину підземелля в монастирі, завішаного шаблями, пістолями, рушницями та свяченими ножами. Прощаючись з архімандритом, Захарко говорить: «Что за диковинка? Этакого попа мне в жизни не приходилось видеть: настоящим полковником смотрит». Відповідно до цього характеру воїна-священика виписана і мальовнича зовнішність Мелхіседекова. Архімандритові вже біля 70 літ. «На стоїчному його обличчі, виснаженому працею і постом чернечого життя, вражали великі чорні блискучі очі. В них було ще стільки юнацького запалу, енергії, проникливості, що, здавалося, він бачив все в душі кожного, на кого дивився. Череп його, правильної форми, був зовсім голий, а широка біла борода сягала мало не до пояса». Це все дуже ефектно, але це зовсім не той Мелхіседек, яким він був у рік Коліївщини. Мотронинському ігуменові (архімандритом він став пізніше) було на той час 51 рік, і нічого виснаженого не було в його міцній постаті та простацькому обличчі з ріденькою рослинністю та невеликими, хоч і енергійними очима. Стороженко написав свого «ревнителя веры», не справляючись з справжніми портретами Мелхіседека.

Такою ж мірою довільний і опис монастиря, в якому ігуменствує Мелхіседек. Ось як вимальовує його Стороженко: «штукатурка во многих местах обвалилась, иконостас почернел, каменный пол вытоптался, ризы были сделаны из бумажной материи, а церковные сосуды оловянные». Насправді діло було не таке погане. Всього за чотири роки перед одвідинами братів Бульбашок, у липні 1765 року, Мелхіседек, добившись аудієнції у Катерини II, дістав од неї ризницю, «остатки которой, — пише р. 1864-го Ф. Лебединцев, — хранятся и доныне в Мотронинском монастыре». Дістав він і 15 000 крб. асигнаціями на допомогу біднішим парафіям Правобережжя.

Цікаве місце в історичних образках Стороженка посідають епізоди української лояльності та доброї згоди обох руських племен. Катерининська Росія боронить права України, віддаючи належне не тільки «українському нектару» — наливкам усіх ґатунків, але і українській одвазі. За те Україна платить їй вірнопідданством, своїм щирим пориванням послужити батьківщині і цариці. Так, розпочинається Барська конфедерація, і Росія «не може не прийняти діяльної участі» в польських справах задля відновлення прав дисидентів, тобто української людності Правобережжя. У відповідь на те, розповідає Стороженко, і «Малороссия сильно ополчается: казаки десятками тысяч собирались, как бы выростая из земли: молодежь рвалась, и все, что могло носить оружие, приставало к полкам и неслось на защиту братьев и веры православной». Цей рух захоплює і молодих Бульбашок, а надто Семенка, всім серцем відданого воїнському «артикулу». Стороженко знаходить у собі не одну нотку ліризму, виряджаючи обох своїх недорослів на війну: «Идите и вы, мои милые птенцы, чутко оперившиеся, по этому пути исполинов — настали для вас дедовские времена. Будьте, как они, верны своим священным обязанностям защищать веру православную и безопасность отечества. Явите себя достойными сынами Украйны, принесите нам мир, а для воспоминания на вечные времена славные деяния ваши, а если Богу угодно будет включить вас в число немалых жертв, умрите героями, чтобы жить и после смерти». Таким чином участь Семенка та Івася в турецькім поході є природне і безпосереднє продовження козацьких походів, козацької слави. Нічим іншим не може дорівнятися український шляхтич кінця XVIII в. ділам своїх велетнів предків, як службою у російській регулярній армії. Перед нами справжній погляд українського дворянства тих часів, коли український вояцький патріотизм зчеплявся із російським царелюбством. Перейнятий у Стороженка цими поглядами і «великий полководец» Румянцев. Коли після великого