Читати книгу - "Українське письменство"

Важливою датою в своїм житті Бєлоусов уважав р. 1880-й, коли він, випускний учень городської школи, був свідком урочистого відкриття пам’ятника Пушкіну на Тверськім бульварі, а потім, по закінченні іспитів, поїхав до родичів у Київ. Київ справив на нього величезне враження своєю природою та етнографічним колоритом. «Я бродил по окрестностям, — розповідає Бєлоусов, — по ярмаркам, по базарам, заслушивался слепцов-лирников, сидящих со своими поводырями-мальчиками у пыльных дорог; подолгу засиживался на берегу Днепра, любуясь степными синими далями за Днепром»[321]. Старці-лірники, з їх незрозумілими словами («я не понимал слов, но чувствовал, что они вдохновенны»[322]), навіяли початкуючому авторові образ Січі, уявлюваної, очевидно, за Гоголем:

Згодом, прислухаючись до живої розмови, молодий поет почав розуміти український текст, заходився купувати українські книжки і в першу чергу придбав «Кобзаря» (в дешевому йогансонівському виданні), сприйнявши його як виявлення народно-поетичної традиції. «И вот, когда я начал читать «Кобзаря», я вспомнил, о чем пел лирник; передо мною все шире и шире стала раздвигаться история украинского народа, я понял его душу, перелитую в творения Шевченко»…

За читанням прийшла охота перекладати. «Когда струны лиры Тарасовой зазвучали в моей душе и нашли в ней отзвук, я попробовал переводить стихи Тараса Григорьевича на русский язык»… «С тех пор — вот уже около 35 лет — у меня на письменном столе лежит «Кобзарь»[323].

Із власних признань І. О. Бєлоусова видко, як поетичний геній Шевченка полонив відданого перекладача. В книзі «Литературная среда» він пригадує, напр. (і навіть кладе на тому наголос), що перша поява друком його віршованих речей (26 лютого 1882 р.) спалася з двадцять першими роковинами Шевченкової смерті. Трохи нижче читаємо звістку, що певним циклом бєлоусовські переклади із «Кобзаря» з’явилися р. 1886 — «а этот год отмечал двадцатипятилетие со дня смерти Шевченко». Отже, ім’я великого поета «связалось с первым днем моего вступления в литературу»… «каким-то непонятным, странным образом вплелось в мою жизнь».

Перша пора перекладницької роботи Бєлоусова обіймає кінець 80-х і 90-і роки. Репрезентована збірником «Украинских мотивов» (Київ, 1887), вона завершається «Кобзарем» в переводе русских писателей», виданим р. 1900 у «книгопродавца Клюкина». Це вже велика, на 365 сторінок книга, з пожанровим розпологом матеріалу: І — Думи, II — Пісні, III — Балади (серед них багато речей, дуже далеких від баладної форми, напр., пісня «Ой чого ж ти почорніло, зеленеє поле») і IV — Поеми. Редакторові тут належить вступна стаття, що обмежується, правда, переказом головних біографічних фактів, та 43 поезії, не рахуючи уривків із «Гайдамаків», доданих до давнішого перекладу Голованова. Все це переважно пісні з побутовим забарвленням (10 №№), ліричні медитації, здебільшого далекі від громадянської ноти (19 №№, серед них «Думы», «Промчались годы молодые», «Порой и старику седому») та ще півтора десятка «балад», до яких віднесений і «Заповіт», поданий, розуміється, з цензурними скороченнями, що відбирають всю його гостроту[324]. На підставі цього добору можна здогадуватись, що Шевченко спочатку мислився Бєлоусову якимсь спеціально «крестьянским поэтом», на зразок безпосереднього Сурикова[325], якого він шанував і пам’яті якого присвятив організований потім московський товариський «кружок писателей из народа» («Суриковский литературно-музыкальный кружок»)[326].

Значно відрізняється від цього клюкінського «Кобзаря» 1900 р. друге видання, випущене товариством «Знание» (р. 1906). Тут серед перекладних речей знаходимо «Послание» (переклад самого редактора), жанровий розподіл матеріалу замінено на хронологічний; загальне число бєлоусовських речей в ньому доходить шістдесяти. А головне, в редакційній передмові, крім біографічних фактів, знаходимо кілька сторінок, присвячених громадському та літературному значенню Шевченкової поезії. Зрозуміння поета стало у Бєлоусова органічніше, з’явилося зацікавлення його громадськими мотивами.