Читати книгу - "Серце гріє"

— Ні. Я могла бути кимось на кшталт цього, але раніше. Зараз я ніщо. Як я можу бути центром, тим, що наповнює життям, якщо сама порожня? Відпустіть мене, — тихо попросила дівчинка. — Невже ви не розумієте, як мені буде тяжко тут?

Майя затулила обличчя руками.

— Якщо ви боїтеся, що зі мною трапиться те саме, що й із Ламією…

— Дурненька. Ось уже чого я боюся найменше, то це того, що ти відійдеш у стихію. Хто завгодно, тільки не ти, — Гай похитав головою. — А як твої батьки? Друзі? Що я їм скажу?

— Я б не хотіла, щоб вони дізналися, що трапилось. Ви могли б сказати їм, що я на завданні. На якийсь час. Потім, коли я влаштуюся де-небудь за пустелею, напишу їм.

— І чим ти будеш займатися там, у світі за стінами?

— Я непогано знаю трави. Поки що зароблятиму знахарством, а далі — як боги розсудять.

— Отже, ти твердо вирішила?

— Так, — кивнула Майя. — Я просто подумала, що йти без вашого дозволу буде нечесно.

У двері постукали. Сото Олія принесла грандмайстру якісь папери.

— І з командою не попрощаєшся? — запитав дато, щойно Олія вийшла з кабінету.

— Ні. Не хочу. Надто важко, — зізналася дівчинка.

— А з Дартом?

— Я зайду до нього, коли зберу речі.

— Я випишу тобі дозвіл на телепортацію. Але щоб ти знала: я думаю, що ти нерозумно чиниш, навіть боягузливо. Замість довести всім, що й без магії чогось варта, ти втікаєш. Я не очікував від тебе такого.

Замість відповіді Майя відвернулася до вікна.

— Мені час у справах. У кожному разі, вдалої подорожі.

Якби дівчинка зараз подивилася на дато, вона б побачила, як змінилося його обличчя. Гай ніби постарішав на двадцять років. Його уважні очі втратили блиск, а величезна постать згорбилася, ніби на плечі грандмайстра лягло небесне склепіння.

— Можна, я тут трішки посиджу? — попросила Майя.

— Так, звичайно.

Грандмайстер підвівся, постояв хвилину біля вікна, погладжуючи бороду, і вийшов, залишив Майю наодинці з думками.

Гай вихором вдерся в Дартову палату.

— Усе мовчиш? — замість привітання запитав дато. — Мовчи-мовчи. Що ти можеш сказати, насправді! Хлопчика скривдили. Його за хвіст притягли назад в Ормрон. Яка трагедія! Хочеш знати, що таке справжня трагедія? Я тобі поясню зараз! Справжня трагедія — це коли хлопець, щоб врятувати дівчинку, яка помирає, робить таке… — голос грандмайстра зірвався. — … Проводить такий ритуал, за який до скону розплачуватиметься. Вона ледь не загинула з твоєї провини! Та що казати — її вбили там, у Севанді! Через тебе!

Дарт не поворухнувся. Тільки різкіше позначилася складка біля рота. Він не хотів навіть подумки повертатися до того, що сталось, і не хотів згадувати той день. Увесь цей час молодий майстер був упевнений, що Тара загинула. І ця смерть, немовби риска, що навіки відокремила його від минулого, стала точкою відліку, від якої не можна повернути назад.

— Трагедія — це коли дівчисько, щоб врятувати бовдура, до якого воно небайдуже, досягає межі та втрачає магію, — тоном обвинувача продовжив Гай. — Назавжди. Але знаєш, що найжахливіше? Ці діти такої долі не хотіли. Вони не обирали її для себе — це ти поставив їх перед таким вибором. Вони за твій вибір розплачуються, розумієш?

Укриті зморшками щоки грандмайстра розпашіли, в очах палахкотіли блискавки, сиві кошлаті брови зійшлися в одну лінію на чолі. Нетямлячись, майстер звалився в крісло й обхопив голову руками.

— А я, старий дурило, думав, що вони тобі чимось допоможуть. Думав, ти в них чогось навчишся…

Дарт сіпнувся, наче від ляпасу.

— Що, не подобається? Ну, звісно, малолітній геній у таких само дітей, як і він, вчитися буде! Так де це бачено! Я так помилився в тобі, хлопче… Чим ти зараз відрізняєшся від герцога Серванто?

— Не смійте порівнювати мене з ним! — вигукнув Дарт. Бліда шкіра порожевіла від гніву.

— Смію і буду. У нього теж була мета — захопити ітилонський престол. І заплатив він за це не своїм життям, а чужими. Життями твоїх близьких. За тебе теж інші розплачуються.

— Я ні про що їх не просив! — уперто заперечив молодий майстер.

— О, так, не просив. Просто вони не такі бездушні тварюки, як ти. Для цих дітей існують в житті речі, важливіші за їхнє самолюбство. Ці по головах до мети не йтимуть. А я, старий дурень… У давнину племена в жертву вулканам дівчат приносили. Зв’язували та кидали в самісіньке пекло. Ось і я цих дітей — так само. Про що я думав, великі боги! Як я раніше в тобі цього не розгледів! Досі я гадав, що бачив обличчя зла. Думав — у нього багряні очі та східні вилиці. Ні, все не так. Через Ламію загинула моя перша команда. Вона прирекла їх на смерть — але вона вже була божевільна тоді. А ти? Ти ж бо все розумієш і все одно робиш те саме!

— Вони всі живі. Нічого з твоїми джун-вей не сталося.

Грандмайстер підняв Дарта з ліжка, в кулаках стискаючи накрохмалений комір лікарняної сорочки.

— Коли до тебе повернеться крихта магії, поглянь на Грея із закляттям виявлення. Багато цікавого для себе побачиш! І Майя сюди незабаром прийде. Ти в очі їй подивися, а потім повтори мені в обличчя, що з нею нічого не трапилося!

Дато пожбурив учня на ліжко й відійшов на безпечну відстань, щоб не прибити нещасного.

— Який біс мене спокусив? Про що я думав, коли записував до тебе в команду цю дівчинку? Я ж знав, як вона до тебе ставиться. Але думав — дитячі примхи, справою займатиметься — вся ця романтика з голови вивітриться. На майбутнє мені урок! Дехто й у чотирнадцять почуває так, як мені на шостому десятку не снилося. Але мені з цим далі жити. Моя помилка — мені й розплачуватися. Ти мені скажи, як ти сам далі житимеш? Чи, думаєш, після злиття зі стихією почуття провини вивітриться, згорить у полум’ї? Якби так було — Ламія тобою не зацікавилася б. Тягне її до Ормрона. Провина її до