Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

Позаду Яни знову було безкрайнє макове поле, п’янкий аромат квітів, чистий небосхил, а попереду не темний ліс, а  навпаки, зелені пишні крони верб, яки тягнулися своїми лозинами до землі. Левіна рушила вперед, цього разу вона знала де знаходиться, окрім відчайдушної рішучості, вона більше нічого не відчувала. Ліс нагадував скоріше сад, в якому цвіли доглянуті кущі жасмину, пройшов далі в глиб, вона побачила галявину, на якій сидів вже знайомий юнак, та цього разу він виглядав цілком нормально, без жодних ознак кволості.

— Ти знову до мене прийшла, — юнак всміхнувся, встаючи із галявини.

Він виглядав як звичний середньостатистичний підліток, без худорлявості та обтягнутої шкіри. Одяг все ж був не звичним – лляна сорочка та шкіряні штани, та  цілком природно.

— Не скажу, що з власного бажання. Чому це місце змінилося?

— Ти його змінила.

— Як тебе звати?

— В мене немає імені. Ти змушуєш мене повторюватися, я – це внутрішня магія, накопичена всіма, хто володів підвіскою до тебе. Магічний резерв, котрий поповнювався з кожним новим хазяїном. Якщо простіше, то я щось на подобі провідника. А це місце напряму поєднується з хазяїном підвіски, тобто тобою. Ти знайшла в собі рівновагу, то ж і це місце стало відповідати твоїм внутрішнім хвилюванням.

— Буду звати тебе Провідником, гаразд. І що ж мені змінилося, те що я повірила в існування істот?

— Ні, — махнув головою юнак. — Ти не просто повірила, ти прийняла це як належне. А ще, — він тицьнув вказівним пальцем на серце Яни. — В тобі знаходиться магія, від якої тобі чекати біди. Лише він здатний стримати це.

— Що це означає? Ти можеш не говорити загадками!

— Юне людське дитя, не пробуджуйте що роками спало, те, що ти успадкувала – лихе, і я зараз не про Арюмор. Ти здатна контролювати силу підвіски, і завдяки його втручанню, він більше не діє як був запрограмований.

— Поясни, що не діє? Що я не повинна пробуджувати?

Яну буквально швиргонула невідома сила, затягнула в вихор, скручуючи всі її нутрощі у тонкий вузол. Коли вона розплющила очі, то більше не бачила чарівного саду з маковим полем та юнаком, натомість над нею було обличчя Владислава. Її зіниці різко розширилися, реальність накрила щільною ковдрою, нагадуючи про події, які відбулися в будинку тітки.

— Ти прийшла до тями, — в низькому баритоні Роріксона відчувалося полегшення.

Яна не відразу зрозуміла, що лежить в нього на колінах, тільки коли підвелася, знову таки за допомогою Владислава, її ледь не зігнуло пополам від нудоти. Вся кухня тітки була розгромленою, жодної вцілілої склянки чи тарілки як тіла тітки.

— Що… — в неї затремтіла нижня губа, стримуючи сльози і усвідомлення реальності, — сталося?

Яна знала відповідь, та все ж їй потрібно було це почути.

— Вона не вижила. Мені шкода.

 — Чому?

Грудка в горлі заважала дихати, її руки тремтіли, а в очах вже бриніли сльози. Вона відвернулася від сутінкового мисливця, не бажаючи демонструвати свою слабкість. Емоції які в ній вирували, ледь вдавалося стримувати, показувати їх малознайомому чоловіку Левіній зовсім не хотілося.

— Кадук*  прийшов за тобою, — Владислав не вмів втішати. Рукою потягнувшись до плеча Яни, він ледь торкнувся її, та майже відразу прибрав. Дотик викликав в нього буквально електричний розряд, що пройшовся по всьому тілу.  — Він скоріш за все відчув твою енергію.

— Де її тіло?

— Вона частково належала до мого світу.

— Що це має означати?

— Коли істота поглинає життєву силу та магію іншого, від нього не лишається нічого окрім золи. Стирається не лише його смертна оболонка, стирається пам'ять навіть про саме існування. Останнє стосується людей.

— Тобто ніхто із тих, хто знав Риту, не пам’ятатимуть її?

— Так.

— Ненавиджу! — зціпив зуби прошепотіла Яна. — Ненавиджу! — голосніше додала вона, стискаючи долоні міцно в кулаки. — Ненавиджу все це!

З її тіла вирвалася магічна енергія, пульсуючими хвилями розносячись по окрузі.

— Зупинися! — наказував Владислав, та його Яна не чула. Вона навіть не бачила, як її сила відкинула на добрячу відстань сутінкового мисливця, і як він ледь піднявся на ноги, чинячи опір натиску, який випромінювала Яна. — Дурепо, зупинися чи ти хочеш скликати всіх істот довкола сюди? — Роріксон клацнув пальцями й опинився буквально перед Яною, кілька разів сердито трусонувши її за плечі. — Біль від втрати дорогої тобі людини зараз тобі нічим не зарадить. Ти все ще лишаєшся мішенню для інших істот.

Левіна сконцентрувала увагу на очах сутінкового мисливця, він мав рацію, але його слова аж ніяк не втішали. Все всередині неї було в пекучій агонії, навіть дихати їй було тяжко.

— Що ти знаєш про біль втрати дорогої людини?! — ледь вимовила вона, відводячи погляд в сторону.

Магічні імпульси енергії зникли, і Яна ледь не втратила рівновагу, якби Владислав не продовжував тримати її за плечі.

— Сюди йдуть, потрібно звідсіля забиратися.