Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

І вже там я звернула увагу: нас якось дивно розміщають.

Усередині кузова вздовж бортів стояли вузенькі дерев’яні лавки. У нашій машині, другій у колоні після головної, зібрали самих дівчат, розсадивши на ті лави. Ми дивилися одна на одну, крутити головами заборонили, узагалі всякий рух вважатимуть спробою втечі. Стрілятимуть без попередження й виконають погрозу, жодних сумнівів. Між нами на мішках і торбах із харчами вмостилися німецькі автоматники, так само розмістилися вони в інших кузовах. Спереду й позаду — мотоциклісти, офіцер в авангарді, в колясці, задоволений собою й зосереджений водночас.

— Переможець, — процідила тихо Софія.

Хоч як старалася, усе одно почули. Найближчий до неї солдат звелів замовкнути, бо гірше буде, і вона демонстративно стулила губи, ті аж побіліли. Сиділи мовчки, коли колона рушила. Навіть одна на одну намагалися не дивитися зайвий раз. Куди везуть — почули раніше. Та й іншого варіанта не було: Ковель, залізнична станція. Потім телячі вагони, уперед, на Захід.

Машина стрибала на горбатій ґрунтовій дорозі. Починало припікати сонце. Пережите вже не страшило, а стомлювало. Тримаючись за дошку лавки, я примудрилася заплющити очі й навіть трохи задрімати, спершу опустивши голову, потім — примостивши в Уляни на плечі.

Скільки їхали — не знаю.

Ніби рухалися, проте час наче завмер.

Аж раптом десь попереду вибухнуло.

Відразу вдарила довга автоматна черга, потім — ще одна.

Ми всі закричали хором і раптом побачили націлені на себе дула. То солдати, що збилися в кузові, наїжачили зброю, не дозволяючи нам ані впасти, ані бодай пригнутися, рятуючись від випадкових куль.

Нами прикривалися.

Ось коли стало ясно, для чого нас, бранок, розсадили саме так.

Живий щит.

Але ж усе одно колону атакували. І в тому, що то наші партизани, я не сумнівалася.

Вантажівка зупинилася на повному ходу, трусонуло сильно.

— Лягайте! Дівчата, лягайте! — заволала на всю силу легень Уляна, перекрикуючи канонаду.

Я ще нічого не зрозуміла — а вона вже падала просто на найближчого до себе німця, водночас рукою, потім — усім тілом відводячи вбік виставлений уперед автомат. Такого виверту німець не чекав, але все ж устиг надавити на спуск. Коротка черга вдарила в бік сусідові зліва, той загорлав від раптового болю, сіючи паніку. А ми вже навалювалися на солдатів за прикладом Уляни.

Скажу тільки за себе: не думала в ту мить ні про що.

Повалилася між солдатами, кричачи криком, накривши руками голову, відразу відповзаючи в той кут, у який було можливо. Бій лунав тепер десь над нами, й солдати, голосно лаючись, топчучи нас кованими чобітьми, виборсувалися з живої людської купи, сипалися через борти.

Не помітила, як вистрибнув останній.

Ми, бранки, лишилися на дні кузова самі й почали сповзатися, збиватися докупи. Крики, промовлені вголос молитви, знову налякані вигуки, хтось кликав маму — усе змішалося, й за голосінням не помітили, як раптом довкола стало дуже тихо.

Першою оговталася Софія.

Обережно, дуже обережно підвелася, спершу рачки, потім — навколішки. Вистромила голову над бортом. За мить десь поруч почули стурбований чоловічий голос:

— Е, дівки, ви там усі живі?

Відразу інший, бадьорий:

— Слава Ісусу Христу!

Аж тут Софія вигукнула дзвінко:

— Клене! Клене!

І спритно, вправно не стрибнула — перелетіла через борт.

З

То справді був партизанський відділ.

Хлопці займалися своїми справами і, здавалося, не зважали на нас, звільнених полонянок. Частина перевантажувала харчі з кузовів на підігнані підводи. Інші тягнули трупи німців докупи, найперше знімаючи з мертвих чоботи, ремені, забираючи зброю. Кілька вояків окремо поклали своїх загиблих, дехто з дівчат уже бинтував поранених.

Керував усім худорлявий, але не хворобливий, навпаки — міцно збитий командир, чий вік складно було визначити на око з першого погляду. Він видавався старшим за свої роки, скільки б не мав їх насправді. Споглядав за всім із-під примружених очей, і складалося враження: насилу стримує себе від якогось шаленого вчинку. На ньому був добре підігнаний однострій із нашивками на манжеті, котрі напевне означали ранг, але на тому я не зналася. Згодом почула: він чотовий. Тоді ж намагалася уявити його в цивільному костюмі — нічого не виходило. Здається, коли народився, замість пелюшок його відразу загорнули у військовий одяг. Мав широкого відкритого лоба, як повертався, аби дати чергове розпорядження, — бачила карбований профіль, невеличку горбинку на носі.

Але все ж командира відволікала Софія.

Точніше — не вона, а вояк, котрий стояв поруч із нею, тримаючи за руку.

З першого погляду зрозуміло: зустріч, може, й випадкова, проте знаються ці двоє давно.

І командирові все це не подобається.

— О! Ти ба, хто тут! — почула раптом біля себе.

Озирнулася на голос. І не впізнала цього партизана з коротко й незграбно стриженою головою, проте — з густими вусами.

— Не пізнала, Синичко? — запитав він, збивши на потилицю мазепинку.

— Чекай... — здогадалася я. — Дубняк. Іван Дубняк.

— Друже Чубе, потім знайомих шукатимеш! Часу мало! — гаркнув командир.

— Слухаю, друже Остапе! — відповів той слухняно, підморгнув мені. — Чула? Ще побачимося, переговоримо.

Щойно відійшов, як поруч опинилася Уляна. Вона, дивлячись просто на командира, продзвеніла:

— То ти, строгий, той самий Остап? Про якого кажуть — із заліза зроблений?

— Можеш помацати.

Командир мовив так, не знаючи нашої Уляни Волощук. А вона запросто ступила впритул, торкнулася долонею грудей, відійшла назад.

— Брешуть. Жива людина. Серце стукає.

Усе відбулося при глядачах, і хлопці, хто побачив, дружно реготнули. Остап же закусив нижню губу, на коротку мить переставши бути суворим вояком. Обсмикнув кітель, поправив мазепинку. Хотів сказати щось — випередили.

— Глянь, яка бойова, друже Остапе! — вигукнув партизан із борозенкою від віспи на правій щоці. — Може, бери у відділ. Німаки розбіжаться, як почують.

— Чого ж! — відразу включилася в забаву Уляна. — Зброю дасте, то розбіжаться.

— Зброю в нас не дають. Її в бою беруть, — спокійно мовив Остап.

Уляна й тут не розгубилася. Побачила біля заднього колеса вантажівки карабін, досі не помічений ніким. Нахилилася, підняла, клацнула затвором.

— Маю.