Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

281

Проданюк Ф. Українська Держава і країни Четверного союзу: основні напрямки взаємовідносин // Студії з архівної справи та документознавства. — Т. 5. — К., 1999. — С. 75.

282

Там само.

283

Українська Держава (квітень — грудень 1918 року). — Т. 2. — С. 272.

284

Там само. — С. 226.

285

Гай-Нижник П. Фінансова політика уряду Української Держави 1918 р. // Студії з архівної справи та документознавства. — Т. 5. — К., 1999. — С. 105—106.

286

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 301.

287

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 211.

288

Павлюк О. В. Дипломатія незалежних українських урядів (1917—1920) // Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001. — С. 329.

289

Українська Держава (квітень — грудень 1918 року). — Т. 2. — С. 79.

290

Проданюк Ф. Українська Держава і країни Четверного союзу. — С. 73.

291

Там само. С. 73—74.

292

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 210—211.

293

Там само. — С. 210.

294

Україна: Хроніка ХХ століття: Рік 1918. — С. 180.

295

Українська Держава (квітень — грудень 1918 року). — Т. 1. — С. 139—140.

296

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 304.

297

Там само.

Представники української делегації на мирних переговорах з РСФРР. Сидять зліва направо: О. Сливинський, голова делегації С. Шелухин, Д. Дорошенко, О. Ейхельман. Київ, 1918 р.

Аграрна реформа П. Скоропадського була спрямована на відновлення сільського господарства України, створення міцного класу хліборобів, які б отримали землю за викуп за посередництва держави внаслідок парцеляції великих земельних маєтків. Однак повністю втілити в життя свої задуми уряд не встиг. І це пояснювалося передусім браком часу. Підготовка адміністративного апарату та правової бази реформування земельних відносин потребували людських і матеріальних ресурсів, широкої роз’яснювальної роботи, яка б нейтралізувала розкладову агітацію лівих партій на селі. Водночас сильною була інерція мислення колишніх латифундистів, котрі з приходом до влади гетьмана пов’язували можливість соціального реваншу. Уряду Української Держави не вдалося пом’якшити продовольчу кризу, угамувати спекуляцію, забезпечити міста достатньою кількістю продовольства, щоб зменшити соціальну напругу в країні. Одночасно стримувальними чинниками економічного розвитку країни були впливи на політику уряду в цій сфері великих промислових і торговельних груп, залежність від торговельно-­економічних угод з Австро-Угорщиною та Німеччиною.

Відмова традиційних українських партій від участі в конструктивній діяльності інститутів Української Держави і розпочате ними повстання проти гетьмана Павла Скоропадського призвели, зрештою, до руйнації соціально-економічної політики його уряду та падіння Української Держави.

Діяльність Української Держави в галузі освіти, науки і культури

Питання розвитку освіти, науки і культури були невід’ємним складником державної політики доби Гетьманату П. Скоропадського. Їх розв’язання пов’язане насамперед зі складною проблемою задоволення національних інтересів корінного населення — українців, зважаючи на потреби російського та зросійщеного населення українських міст, а також із реалізацією культурних запитів національних меншостей на території Української Держави. Як згадував Д. Дорошенко, гетьманський уряд стояв перед дилемою: «або силоміць повертати до­теперішні російські школи в українські, або, залишивши російські школи існувати далі, творити нові українські школи». За його словами, «як би піти першим шляхом, то зважаючи на те, що майже всі міста на Україні зросійщені і надати їм українське обличчя можна було лиш з часом, в міру зросту національної культури, піддержуваної всіма засобами держави, але без насильства, — то зачиняти російські школи або примушувати їх українізуватись, це значило викликати страшну боротьбу двох культур і ускладнити безмежно і без того складне внутрішнє становище»298. Уряд обрав другий напрям — створення нових українських середніх і вищих шкіл.

Нижчу школу, зосереджену переважно в сільській місцевості, де здебільшого мешкали українці, почали українізувати ще в 1917 р. Цей процес набрав значного розмаху не лише по селах, а й містах. «…Ця українізація йшла з такою стихійною силою, — писав Д. Дорошенко, — що сміливо можна було сказати, що ще кілька років мирного життя, і українське місто не можна було б пізнати: воно зробилось би українським не тільки в державно-територіальному розумінні, але й в національному» 299. Ключовим у розв’язанні цього питання в Україні було запровадження безперервності навчання українською мовою в усіх навчальних закладах України, оскільки це створювало головні стимули для вивчення мови всіма категоріями українських громадян, які прагнули здобути освіту і стати фахівцями в різних галузях знань.

Поступовість у запровадженні української мови у школах обстоював відомий український вчений і педагог Микола Василенко, який 2 травня 1918 р. очолив Міністерство народної освіти гетьманського уряду. Він мав значний досвід діяльності в галузі освіти, оскільки в 1917 р. обіймав посаду попечителя Київської шкільної округи, згодом — заступника міністра народної освіти Тимчасового уряду, водно­час був відомим українським педагогом із багатолітньою практикою викладацької роботи. Очоливши міністерство, М. Василенко передусім намагався дотримуватися принципу спадкоємності державної політики в царині освіти. Він фактично зберіг на керівних посадах майже всіх, хто працював за часів УНР і виявив себе цілком здатним до реалізації української національної політики. Заступником міністра був відомий український вчений, митець і громадсько-політичний діяч П. Холодний. Іншим своїм заступником М. Василенко згодом призначив професора Харківського технологічного інституту, фахівця з організації та адміністрування вищої спеціальної освіти І. Красуського. На чолі департаменту загальних справ залишився український вчений-літературознавець П. Зайцев. Свої посади зберегли також Ф. Сушицький — директор департаменту вищої школи, А. Синявський — середньої школи, О. Вілінський — професійної освіти, А. Лещенко — нижчої освіти, С. Русова — до- і позашкільної освіти, І. Стешенко — перший міністр народної освіти УНР одержав посаду генерального інспектора.

Деякий час існував інститут губернських комісарів з народної освіти, призначених за часів Центральної Ради. Зокрема, продовжили працювати В. Андрієвський (Полтавщина), Г. Стаднюк (Чернігівщина), І. Труба (Катеринославщина), Шило (Київщина), М. Черкавський (Волинь), К. Дмитріюк (Холмщина), Злотчанський (Поділля). Усе це — відомі українські громадські діячі, більшість з них мала значний педагогічний досвід. М. Василенко прагнув залишити їх на своїх посадах, змінивши згодом лише сам принцип керування справою освіти на місцях. Інститут комісарів згодом був реорганізований на інститут «управляючих шкільними справами в губернії». Цей процес відбувався під час запровадження загальноукраїнської реформи державних органів керівництва освітньою справою, яку підготував відомий український педагог В. Науменко300. Реформу проводили з метою реорганізації колишніх «попечительств» трьох шкільних округів (Київського, Харківського й Одеського) в управи, які водночас опікувалися б усіма навчальними закладами, зокрема й галузевими, що раніше належали до інших міністерств.

М. Василенко чітко визначив пріоритети своєї діяльності, про які заявив на раді міністерства 9 травня 1918 р. «…Я сюди прийшов не ламати, а продовжувати тут зроблене й бажаю найширшого та найглибшого розвитку української національної школи», — зауважував він. Відповідаючи на запитання колег про долю українізації освітньої галузі, міністр наголошував, що прагне зробити українську буржуазію прихильницею цієї справи, хоче відійти «від суперечок на національному ґрунті», оскільки на них «марно витрачається багато часу й сили, а наслідки цього для діла невеликі». «Я маю своїм завданням мирити національні течії, по змозі уникаючи тих суперечок, але ніяк не покидаючи гасла нашого Уряду: самостійна