Читати книгу - "Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха"

— Нарешті одружується…

— Бідолашний. Це ота-таки профура?

— Ага. Закохала його в себе, він і соплі розпустив.

— З нею вся вулиця спала.

— І ти цю історію знаєш?

— Ти ж сам нам і жалівся…

— Ідіот мій племінник… ми запрошені на весілля. Уявляю, що там буде робитися…

— Знав я одного хлопця, котрий брав шлюб п’ять разів. — Кравець налив собі ще кави. — Всі його дружини помирали максимум через півтора року після весілля. І головне — його ніколи при цьому не було. Поїде, бува, у відрядження, повертається — в хаті покійниця. Його й до бабок водили, аби пристріт зняти. Жаліли його всі — симпатичний, не дурний… Звісно, не дурний, після кожної йому значна сума лишалася.

— От падлюка! — Людник відсунув від себе келишок з вином. — Ну і що то було?

— Хімію мужик непогано знав. — Борис спокійно сьорбав каву. — Готував отруту сповільненої дії і жінок підгодовував. А коли від’їжджав кудись — заряджав отрутою страви, які жінка обов’язково з’їсть, або ліки, які вона обов’язково вип’є. На цьому, зрештою, і попався. До останньої жінки гість зайшов, не коханець, просто знайомий… Якраз на вечерю… Обоє з копит. За хлопцем вже давно спостерігали. Забили тривогу. Відкачати вдалося лише гостя, його ж отрутою не годували…

— Як у кіно! — зробив висновок Людник.

— А то ще було. Одна дівиця зібралася до шлюбу…

Макар закінчив свою роботу. Тепер треба вийти звідси. Найбільш ризикована частина операції, але він сподівався досягнути ефекту несподіванки…

Кава спричинювала зворотний ефект — Людникові хотілося спати. Під розповіді Кравця він тихо куняв, схрестивши руки на грудях.

— … ну і застав її голу, — теревенив Борис, його голос чувся Людникові немов крізь вату. — Тоді він мовчки взяв її весільну сукню і…

Від несподіваного різкого окрику: «Руки вгору!» Людник стрепенувся. Чиї це дурні жарти?

На голові в жартівника була жіноча панчоха, в руці — зручний ізраїльський автомат «Узі».

— Ану, не р'ипайся! — гаркнув незнайомець Борисові, який потягнувся до кобури на боці. — Дітей не шкода?

Беручи приклад з колег, Людник підніс руки догори. Він помітив, що Кравець тримав у руці пилочку, якою мав звичку полірувати нігті.

Макар одразу відзначив, що цей хлопець з пилочкою здатен на багато що, он як зіщулився і очицями бігає по кімнаті. Він наймолодший, двоє інших — солідні, розважливі дядьки, яким зовсім не хочеться йти грудьми на кулі.

— На підлогу! Мордами донизу, руки за голову!

Молодший зробив якийсь небезпечний рух, але один зі старших, той, що сидів навпроти нього, швидко заговорив:

— Роби як кажуть, Борько! Ну його! Життя, блін, одне!

Він першим виконав наказ. Молодший — останнім. Макар підійшов до найближчого, став ногою йому на потилицю. Швидко нахилився і витяг зброю з кобури. Вона полетіла в куток. Далі — ще два пістолети.

— Тепер слухайте мене, — спокійно заговорив він. — Я не вийду звідси, бо знаю, що, не вимкнувши сигналізації, навіть ваша трійця може тут лишитися назавжди. Хто знає, як розблокувати двері?

Відповіддю було мовчання.

— Добре, партизани, я не жартую. Зараз вб’ю одного з вас і подивлюся, чи стане у тих, що лишаться, глузду грати героїв далі. Чи є сенс так ризикувати? Ну, хто розблокує двері?

Мовчанку порушив Бутейко.

— Мужики, в мене жінка і двоє дітей…

— І тесть — відставний військовий, — озвався Борис.

— А тобі яке діло! — верескнув Бутейко, скочив на ноги, та одержав дулом автомата по писку і заспокоївся, відчувши, як по щоці тече кров. — Моє життя мені не заважає, мужики. І хай хоч якесь падло скаже, що я не правий!

— А вякне хто — ми їх, дядьку, постріляємо! — реготнув Макар. — Давай до справ, ніколи мені!

Борис Кравець скреготів зубами. Він втратив колишню хватку, став лінивим і — так, так, не жалій себе, козел! — старим і незграбним…

Але він таки зазначив, що грабіжник трошки загикується. А це вже особлива прикмета. Хай хоч десять панчох у тебе на морді, сволото…