Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Невдовзі чоловіки, неохоче відірвавшись від споглядання хвацької сутички, всілися на коней і подалися в степ, аби переконатися, що з їхніми отарами й табунами все гаразд. Поміж ними був і Хасан-ага. Проте ми лише провели його поглядами і знову зосередили увагу на тому, що діється довкола Грицика зі Швайкою. Звісно, вони могли ухилитися від будь-якої стріли чи каменюки, що летіла їм в обличчя. Але вберегтися від того, що летіло їм у потилицю, вони ще не навчилися.

Проте довкола них усе було спокійно. І від того в мене аж серце заходилось. Та скільки ж можна чекати?

Після сніданку поміж шатер замиготіли дівчата зі шкіряними цебрами для води. Одна за одною прямували вони до криниці. Поміж дівчатами була і Фуза. Грицик, угледівши її, перестав розмахувати шаблею і розплився в радісній усмішці.

— Серденько, може, тобі все ж помогти? — запитав він.

— Дякую, любий, — відказала Фуза таким голосом, що в мене у серці щось тенькнуло.

— Чоловікам нічого робити біля жіночих криниць, — відгукнулася одна з дівчат. Решта підтримала її веселим сміхом.

Грицик щасливо зітхнув, і дзенькіт криці знову злетів над степом.

А для мене очікувати на небезпеку було вже нестерпно. Це геть не схоже на чекання в засідці, коли чатуєш на здобич або просто стежиш за кимось. Там напружується лише слух та зір, а все інше розкошує в блаженстві. А тут… Кожна моя жилочка, кожен м’яз був напружений так, що здавалося, от-от розірветься. Серце стугоніло від думки, що я не встигну вловити й запобігти тій миті, коли має статися щось жахливе. Але що саме? Не знаю. Та я віддав би все, що завгодно, аби вирахувати того, хто замахувався на життя мого Грицика. І тоді той ворог навіть поворухнутися не встиг би…

Наразі над степом злетів такий відчайдушний вереск, що нам з Барвінком аж у вухах залягло. Грицик відставив шаблю й запитав чи то Швайку, чи то самого себе:

— Що там таке?

А тоді з-за пагорба вигулькнуло двійко дівчат, і ми здогадалися, що той звук видавали їхні роззявлені від жаху роти. За ними бігли ще кілька.

— Фузу! Фузу каменюкою! — нарешті розібрали ми в тому вереску.

Ніхто й змигнути не встиг, як Грицик опинився біля них.

— Де вона? — якимось чужим голосом вигукнув він.

— Біля джерела… Там, з-за кущів… Каменюкою…

Проте Грицик їх не дослухав. Він уже щез за пагорбом.

Коли ми дісталися джерела, Грицик навколішки стояв над Фузою і намагався підвести її.

— Ясочко, — промовляв він, — прокинься! Серденько, розплющ очі… Ну скажи мені хоч що-небудь!

А Фуза непорушно лежала перед ним, маленька, беззахисна і бліда, неначе легка хмаринка. І на цій землі вона нікому й ніколи вже не зможе сказати ні словечка. Навіть Грицикові. Навіть мені…

І тут із моїх грудей вихопилося дике виття. Від горя, розпуки й зненависті до самого себе. Адже Грицик прохав, ні, він наказував мені стерегти її так, як ще нікого на світі! А я що? Не відводив погляду від нього самого, від цього здорованя, якого не брали ні стріла, ні шабля, — і відвернувся від тендітної дівчинки, яку ніхто й ніколи вже не зможе захистити…

Я був у такому відчаї, що не одразу завважив, як Барвінок відійшов від мене і, принюхуючись, колами завертівся навкруг джерела. Наразі він застиг над чимось і поглядом дав мені знати, що знайшов щось незвичне.

Я підбіг до нього й побачив, що цікавив його замашний плескуватий камінь. І одразу здогадався, чому: з-під низу камінь просяк запахом Фузиної крові. А от зверху… Я ще раз обнюхав його. Сумніву не було: від каменюки тхнуло обсмаленим розбишакою. Не інакше, саме він тримав його в своїх руках перед тим, як пожбурити в Фузу. А ось і слід від його ніг… Не змовляючись, ми з Барвінком розвернулись і подалися за ним.

— Ви куди? — гукнув Швайка нам навздогін. Проте вперше в житті ми не відгукнулися на його оклик.

Слід вів до невисокого пагорба над криницею і щезав там, де виднілися глибокі відбитки від нетерплячих кінських копит. Схоже, саме тут обсмалений злетів на коня. Тож ми з Барвінком лише перезирнулися і подалися далі вже за кінським слідом. Він вів саме туди, де ми вчора застали обсмаленого з Хасан-агою.

Ми дісталися вчасно: Хасан-ага якраз передавав обсмаленому капшука з грошима.

— Гарно спрацював! — схвально реготнув він при цьому. — Я б ніколи так не влучив.

— Бо це моя робота, — вищирився обсмалений. — Тільки я все ж не діпну, навіщо було ту дівку вбивати?

Хасан-ага й собі ощирився.

— Щоб навіки посварити тих дніпрових зайд із нашим степом, — пояснив він. — Клянуся всіма святими, що зараз її наречений зозла стинає голови всім, хто трапить під його шаблю.

— Може бути, — згодився обсмалений. — Кажуть, що в люті він буває нестямний.

— На це й розрахунок. А тоді ми з тобою рознесемо на весь степ, які жорстокі ті козаки. Щоб нікому більше не кортіло зв’язуватися з ними…

Наразі Хасан-ага видобув із горлянки дивний звук — він угледів, як ми вихопилися з кущів.

— Що ти там поба… — почав обсмалений.

Це були його останні слова.

Коли ми з Барвінком отямились, обсмалений непорушно розтягнувся на землі. Тільки тепер він більше нагадував купу закривавленого лахміття. А звіддалік долітав жахний крик Хасана-аги:

— Ґвалт! Рятуйте, люди добрі! Вони розірвали його!

Хасан-ага, нахльостуючи коня, щодуху поспішав до аулу. Проте ми наздогнали і його, й завернули до джерела, де Грицик із Рашитом все ще стояли на колінах перед Фузою. Над ними височів на коні Швайка.

Хасан-ага з розгону впав на землю і вдарив лобом перед Швайкою.

— Це не я… — жебонів він. — Це вони, кайсаки… Це вони порішили дівчину…

— А ти тут чого? — запитав Швайка, і в голосі його вчувся безжальний подзвін криці. Схоже, він почав здогадуватися, в чому справа.

— Я нічого… — почав Хасан-ага, проте в цю мить завважив, що ми з Барвінком наближаємося до нього. — Пробі! — знову зарепетував він. — Я все скажу, тільки заберіть їх від мене!

— То це ти намовив степових зарізяк порішити дівчину? — повільно, ледь стримуючи себе, запитав Швайка.

— Так, але я… Тільки заберіть їх від мене!

Наразі Грицик підвів голову. Він поглянув на Хасана-агу, і в його погляді промайнула божевільна лють.

— То це твої кайсаки… — тихо