Читати книгу - "Книга дзеркал"

— Я знайшла цю книгу в бібліотеці реабілітаційного центру, де перебувала. Її видали 1992 року. Я впізнала фото на обкладинці та зрозуміла, що Лора змінила ім’я. Це була її перша книга. Пізніше я дізналася, що вона дістала одноголосне схвалення і вся її подальша кар’єра вибудовувалася на книжці. Не маю сумнівів — саме цю книжку збирався видати Вайдер.

— А я задумувався, чому ту книжку так і не видали, — сказав я. — Скидалося на те, наче рукопис зник після вбивства професора.

— Я не знаю, чи він відіграв певну роль в убивстві професора, але допускаю, що перед убивством вона вкрала рукопис, про який говорила. Може, вона маніпулювала тим хлопцем Флінном, щоб він учинив убивство, а сама вкрала книгу. Ось чому я зробила ще дещо…

Залишивши слід помади, вона витерла губи серветкою, яку взяла з підставки на столі, й прокашлялася.

— Я дізналася адресу Флінна. Це було нелегко, бо він жив у великому місті, а там багато Фліннів, але я знала, що він вивчав англійську в Принстоні та закінчив університет 1988 року, тому, зрештою, натрапила на нього. Я поклала копію книги в конверт і відправила йому, не додаючи жодних пояснювальних записок.

— Імовірно, він не знав, що Лора вкрала рукопис Вайдера, і все ще думав, ніби то любовний трикутник, який для всіх мав кепські наслідки.

— Я теж так подумала, а пізніше дізналася, що Флінн помер. Не знаю, чи то книжка, що я надіслала, змусила його про все написати, та, можливо, це була помста Лорі за брехню.

— Отже, Лора вийшла сухою з води завдяки вам і Річарду, який покривав її. — Я знав, що мої слова звучали різко, але це була правда.

— Вона була такою людиною, яка вміла використати почуття інших, не байдужих до неї людей. Робіть, що хочете, з інформацією, яку я вам дала, проте з мого боку офіційних заяв не буде.

— Не думаю, що є така необхідність, — сказав я. — Поки немає решти рукопису Флінна, вся ця справа — просто мильна бульбашка.

— Гадаю, так навіть краще, — відповіла Сара. — Це стара історія, яка вже нікого не цікавить. Чесно кажучи, навіть мене. У мене є власні історії, про які я роздумуватиму в прийдешні роки.

Ми попрощалися з Сарою Гарпер, і мені спало на думку, що я зумів би розплутати клубок у цій справі, якби вона була хоч трохи важливою для мене.

Мене не цікавило, чи правосуддя перемогло. Я ніколи з фанатизмом не служив так званій правді й був достатньо розумним, щоб усвідомлювати: правда і правосуддя не завжди означають одне і те саме. Принаймні стосовно одного я погоджувався з Сем: люди здебільшого надають перевагу простим і гарним історіям, а не заплутаній і непотрібній правді.

Джозеф Вайдер помер майже тридцять років тому, та й Річард Флінн вже в могилі. Можливо, Лора Бейнз зробила кар’єру на брехні, може, й на убивстві. Але люди завжди боготворили, молились і називали героями птиць їхнього польоту — для доказів достатньо подивитись у підручник історії.

Дорогою додому я уявляв, як Лора Бейнз нишпорила в будинку, шукаючи рукопис, у той час як Вайдер лежав у крові на підлозі. Що тим часом робив Річард Флінн, який, можливо, тримав у руках бейсбольну биту? Він усе ще був там чи пішов геть? Чи намагався він позбутися знаряддя вбивства? Але якщо він зробив це для Лори, чому вона покинула його, і якщо так, то чому він продовжував покривати її?

Чи, може, ланцюг подій існував лише в голові Сари Гарпер, жінки, життя якої поступово котилося вниз, у той час, як її колишня подруга будувала блискучу кар’єру? Чи багато з нас може насправді порадіти успіхам інших і таємно не мріяти, що рано чи пізно вони заплатять за отримане? Друзі, подивіться новини.

Але мої запитання, як усі інші подробиці, були вже неважливі. Можливо, мені просто подобалося вірити, що Лора Бейнз, та холодна, розважлива жінка, розіграла один із тих трюків у більярді, коли, вдаряючи по кулі, ти зачіпаєш наступну, а потім ще одну і так далі. Річард Флінн, Тімоті Сандерз і Джозеф Вайдер для неї були нічим іншим, як більярдними кулями, які вдарялися одна об одну, поки Лора не досягла своєї мети.

І найіронічнішим в усьому було те, що такому чоловіку, як Вайдер, людині, яка, якщо вже на те пішло, так любила порпатися в чужих думках, поставила фатальний мат одна з його студенток. У цьому випадку Лора Бейнз насправді заслуговувала на свій подальший успіх, довівши, що вона — більш досвідчений вівісекціоніст, ніж її наставник.

Наступного дня я зустрівся з Пітером у «Абрачео», в Іст-Вілидж.

— Як справи? — запитав він. — У тебе стомлений вигляд, друже. Щось трапилося?

Я відповів, що завершив роботу, для якої мене найняли, і подав йому письмовий звіт. Не надаючи цьому особливої уваги, він просто поклав конверт у свій дурнуватий дипломат. Я також дав йому копію книжки Лори Бейнз.

Він більше нічого не питав мене. Скидалося, ніби його думки займали інші справи. Тому я почав говорити, розказуючи йому про можливу версію того, що сталося восени і взимку 1987 року. Він неуважно слухав мене, граючись пакетиком цукру й час від часу посьорбуючи чай.

— Може, ти і маєш рацію, — сказав нарешті він, — але чи розумієш, як складно видати щось подібне без переконливих доказів?

— Я не говорю про публікацію, — відповів я, і, здається, йому полегшало. — Я порівняв розділ у варіанті Вайдера, надісланому до «Олмен енд Лімпкін», із першим розділом Лориної книжки. Вони практично однакові. Імовірно, це могло б стати доказом її крадіжки рукопису в професора чи, з іншого боку, могло показати те, що над книжкою вони працювали разом та її внесок виявився значним. У будь-якому разі це не стало би доказом того, що вона зі співучасником Річардом Флінном вбили професора для викрадення рукопису. Письмові свідчення з боку Флінна були б іншою справою.

— Мені важко повірити, що чоловік, який послав мені рукопис, був убивцею, — сказав Пітер. — Я не кажу, що він не міг убити, але… І він подивився вбік. — Думаєш, його рукопис був сповіддю?

— Так. Жити йому залишалося недовго, він не надто турбувався про свою репутацію,