Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

Глиняні жертовники здебільшого мали форму круглих тумб (близько 1 м діаметром і менше), що підіймалися над землею. Поряд з ними багато золи, сажі, інколи обпалене колосся, зерна, жолуді. Деякі жертовники містилися в ямах. Зверху вони трошки ввігнуті, на них сліди розведення вогню. Були також невеличкі жертовники з опуклою поверхнею. Трапляються жертовники, прикрашені сімома концентричними колами — емблемою сонця, а також складнішим орнаментом: у вигляді меандру, «хвилі». Ці орнаменти відтворюють образи та уявлення східносередземноморських хліборобських народів[381]. Безпосередній вплив античної культури в сфері культів менш вірогідний, але деякі її елементи могли проникнути разом з вихідцями з античних міст. Так, Геродот розповідає про місто Гелон в країні будинів, засноване вихідцями з еллінських емпоріїв. У ньому були святилища еллінських богів, зі «статуями і жертовниками і з внутрішніми дерев'яними храмами». Жителі Гелона «у кожні три роки... святкують діонісії і вакхічно божеволіють» [Herod., IV, 108]. На Більському городищі (саме з ним нерідко ототожнюють Гелон) знайдено залишки культового комплексу з дерев’яним храмом-обсерваторією, планування, якого подібне до італійського театру за Вітрувієм[382]. Поряд з ним знайдено глиняні жертовники, а також значну кількість ритуальних речей, зокрема глиняних моделей посуду, статуеток у вигляді людських фігур. Деякі з них схожі на образи еллінського та кавказького мистецтв[383]. Великі громадські святилища відкрито на Трахтемирівському городищі (з глиняним орнаментованим жертовником)[384], а також на поселенні біля с. Черепин у Прикарпатті. Останнє було схоже на велику стовпову оселю. У підлозі були ями з залишками ритуального посуду, попелу тощо[385].

Інші культові споруди — курганні святилища поминального культу — мали значну схожість з шатровими спорудами давньоіранських народів. Такі святилища виявлено біля с. Костянтинівна в басейні Тясмину та біля с. Кальник у Побужжі тощо.

Серед скіфів були, крім військових вождів, ще, мабуть, вожді-жерці. В похованнях VII—VI ст. до н. е. на Північному Кавказі і в Лісостепу нерідко в одній могилі трапляються знахідки і військового, і жрецького обладунку — навершшя, дзеркала, кам'яні блюда, жертовні ножі. Це наводить на думку про енареїв — женоподібних жерців, про яких розповідав Геродот та інші античні автори. Згадані вище культові речі належали власне до скіфських культів, притаманних частині населення. Вони знайдені лише в курганах.

Рис. 35. Золота прикраса головного убору. Курган біля с. Сахнівка.

Рис. 36. Золоті платівки у вигляді менад від головного убору.

З поширенням наприкінці V — у IV ст. до н. е. скіфської культури вияви місцевих культів стають менш виразними. Поблизу с. Рижанівка на Черкащині, а також с. Піщане на Харківщині знайдено поховання кінця IV ст. до н. е. молодих жінок знатного, мабуть царського, скіфського роду. Їхні головні убори прикрашені золотими фігурками танцюючих менад — жриць бога Діоніса. Саме такі убори знайдено й у скіфських степових курганах, що свідчить про поширення елліно-скіфських культів на великому просторі Степу й Лісостепу.

Розділ III

Населення України за сарматської доби

Глава 1

Сармати

Політична історія

У III ст. до н. е. на території степів між Доном та Дунаєм відбулися значні історичні зміни. Протягом першої чверті століття катастрофічно швидко й безповоротно втратила політичну міць та етнічне домінування Велика Скіфія. Донедавна вважалося, що причиною цього явища стала сарматська навала. Проте археологічні дослідження останніх років встановили, що найбільш ранні пам'ятки сарматів на території сучасної України належать до II ст. до н. е., тобто майже на 100 років вони молодші за найпізніші пам'ятки Скіфії[386]. До занепаду скіфського об’єднання наприкінці IV — у першій третині III ст. до н. е. спричинилися екологічні зміни в степовій смузі[387], що призвели до господарської і, як наслідок, до політичної кризи[388]. Населення Скіфії, що значно зменшилося чисельно, покинуло степи та зосередилося в городищах й у поселеннях пониззів Дніпра й підгір’їв Криму.

Проникнення у причорноморські степи сарматів почалося не раніше межі III—II ст. до н. е. До цього часу за Доном, у степах межиріччя Дону й Волги, в Прикубанні сформувалися міцні союзи племен — роксоланів, аорсів та сіраків. Як і для будь-яких номадів[389], для сарматів одним з головних шляхів одержання надлишкового продукту була зовнішня експлуатація. Її форми базувалися на високому військовому потенціалі кочового суспільства й були різноманітними: накладання данини та контрибуцій, контроль над торговельними шляхами, посередництво та протекціонізм у торгівлі, різноманітні регулярні й нерегулярні побори та «дарунки», нарешті, пряме пограбування, що здійснювалося під час наїздів. Безумовно, що землі за Доном давали змогу розширити межі кочівок, а наявність таких об'єктів для зовнішньоексплуататорської діяльності, як землеробські райони мешканців поселень зарубинецької культури на півночі та античні міста на півдні, була об’єктом привабливої здобичі для сарматських ватажків.

Одним з перших письмових свідчень про наїзди сарматів на територію Північного Причорномор'я може вважатися ольвійський декрет на честь Протогена. Події, описані в ньому, прийнято відносити до кінця III — першого десятиріччя II ст. до н. е.[390]. Тоді якийсь цар Сайтафарн прибув до Канкіту[391], проїжджаючи повз Ольвію. «З приводу проїзду» він вимагав дарунків, кошти на які й дав Протоген. Якийсь час по тому Сайтафарн на чолі «сили-силенної саїв» знову вимагає дарунків; виряджаючи посольство, ольвіополіти зазнавали фінансових ускладнень, котрі могли спричинитися до «великих неприємностей» для міста, тобто, безсумнівно, військових дій з боку Сайтафарна. Протоген знову врятовує скарбницю Ольвії. Наступного разу («за жерця Плістарха») Сайтафарн, з'явившись «на той бік», знов вимагає дарунків, і знов Протоген не тільки дає потрібні кошти, але й бере участь у посольстві.

Згадані в декреті саї, на думку деяких дослідників, були сарматами. В них вбачали «царських сарматів» Страбона та Аппіана[392], виходячи з того, що іранське «xsaja», яке означає «цар», «володар» та його синоніми, можна пов’язувати з якоюсь «царською» групою населення («царські скіфи», «царські сармати»). На сарматську належність саїв вказує нібито ім’я їхнього ватажка Сайтафарна. Адже корінь «фарн» у іранських мовах означає «щастя», «сила», «талан»[393]. Хоч це поняття загальноіранське, вважається,