Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Коли в лікарні нарешті стало тихіше, Андрій зміг трохи розслабитися та видихнути. А вже за п'ять хвилин з'явився лікар:

— Ваш друг прийшов до тями.

— Як він?

— Він просив, щоб ви до нього зайшли. Але раджу довго не затримуватися біля нього. І спробуйте не перевантажувати його. Від падіння у нього стався струс мозку. Тож це може йому лише зашкодити, — відзвітував лікар.

— Добре, дякую!

Пройшовши за лікарем, Андрій опинився в просторій палаті інтенсивної терапії. Степан лежав в палаті, розрахованій на двох пацієнтів, але зараз він тут був один.

В палаті було досить темно через завішені штори, які закривали вікно. Андрій підійшов до них, щоб розсунути.

— Не треба, — ледь чутно відізвався Степан, — голова болить.

— Та я думаю, у тебе струс мозку, — Андрій сів на ліжко навпроти Степана.

— Я б подивився на тебе, після удару Руслана, — Степан був вже не таким блідим, як пів години тому. А от синець займав майже пів обличчя.

— Отже, я мав рацію, це він тебе так... — він вказав на синець.

— Ага, нетерплячка у дупі застрягла! — Степан розсміявся і одразу ж пожалкував. В голові з'явився гострий, наче спиці, біль. Та й синець нагадав про себе. Одразу почала боліти щелепа і все, що було поруч із синцем, в тому числі й око.

— Ти б не напружувався, лікар сказав, що так можеш собі зробити гірше, — не дуже впевнено сказав Андрій. Йому все ж було цікаво, що сталося в лісі.

— Все буде гаразд, — відповів Степан, коли біль трохи вщух.

— Що там трапилося?

— Ми пішли до лісу, — тепер вже серйозно відповідав Степан. — Шлях до тіл зайняв сорок п'ять хвилин. Вони вважали, що це десь на початку лісу. Ми трохи не дійшли, коли Руслану набридли ці блукання.

— Але ж вони знайшли тіла?!

— Так! Після того, як мене нокаутували. Я їм сказав куди йти, — Степан ненадовго замовк. Не був певен, як передати те, що він обмірковував. — Там був лис, я його бачив... Я думав, мені і всім у лісі стане погано, як вчора. Але все обійшлося. Не розумію, чому він нас не зупинив, а лише спостерігав.

Запанувала тиша. Андрій не поспішав відповідати.

— Нічого не скажеш? — нарешті не витримав Степан.

— Я думаю, що знаю, чому цей дух лісу дозволив вам зайти так далеко... — не дуже впевнено відповів журналіст.

— Знаєш? Чому? — Степан спробував трохи підвестися, але майже одразу в очах почало все двоїтися. Тож він знову впав на подушку.

— Мені здається, що цей лис хоче, щоб ми знайшли того, хто хазяйнує в його лісі. Йому не потрібні всі ці тіла в лісі, тож він дає дозвіл на те, щоб люди їх забрали.

— І все? Йому не потрібні трупи, які, можливо, не будуть розкладатися, через те що надто висохли?!

— Ти слухаєш мене? Чи вже почалися проблеми зі слухом? Він хоче, щоб йому допомогли позбутися непроханих гостей, з якими він сам не впорається. Думаю, саме через це ми залишилися живими. Він нам показав, що там відбувається.

— Почекай! В лісі ми знайшли дівчину, ледь живу, але все ж живу. Хочеш сказати, що вона теж полює на тих самих людей, що і ми? — Степан відчував, як його мозок ледве працює. Думка була такою простою, але на її формування знадобилося багато сил.

— Не знаю, — Андрій знизав плечима, — можливо, лис сподівався, що вона зможе йому допомогти. Але щось пішло не так, не знаю що... В будь-якому випадку ми цього не дізнаємося, доки дівчина без свідомості.

— Що кажуть лікарі?

— Нічого нового... Життю нічого не загрожує, але вона все ще не прийшла до тями.

— Втрачаємо час...

— Навіть якщо дівчина прийде до тями через п'ять хвилин, ти все одно нічого не можеш зробити. Зі струсом мозку потрібен відпочинок!

— Ну... Думаю, це невелика проблема, — посміхнувся і загадково відповів Степан.

— А що так? Створили якусь чарівну пігулку, яка позбавляє всіх побічних дій, пов'язаних зі струсом мозку? — не зрозумів Андрій.

— Пам'ятаєш?! — Степан підняв руку та поворушив пальцями.

— Т-так... — невпевнено відповів Андрій. А вже через секунду до нього дійшло, що саме мав на увазі Степан. — Так! Пам'ятаю! І ти хочеш, щоб я це знову провернув, але в лікарні?

— А чому — ні?

— Бо це тупо — виліковувати людину під наглядом лікарів! Що вони скажуть, коли побачать, що менше ніж за годину зникли всі симптоми, і пропав синець на пів обличчя? — Андрій докоряв собі, що сам не здогадався про це. Але також він злився на те, що Степан вважав це чимось звичайним. Наче так і треба.

— А що тут такого? — не розумів Степан.

— Що такого? Що такого??? — Андрій встав з ліжка і почав ходити по палаті, щоб трохи заспокоїти гнів. — Тебе тут протримають ще дуже довго, будуть брати аналізи, щоб зрозуміти, чому так швидко ти одужав. Що тут такого?! Ти хоч розумієш, про що ти мене просиш? — перейшов на крик Андрій.

— У вас тут все гаразд? — у палату зазирнула медсестра.

— Так, вибачте, — відповів Андрій.

— Вам, напевно, вже час іти!..

— Так, я вже йду, дякую! Ще хвилинку, і я піду, — після цього медсестра вийшла з палати. — Ух... Що ж мені з тобою робити?.. — трохи заспокоївся Андрій. — Я виконаю твоє прохання. Але не тут. Зробимо так: доки дівчина не прийде до тями, і доки ми її не допитаємо, ти лежиш тут і відпочиваєш! А вже після цього тобі доведеться попрохати лікаря, щоб він тебе відпустив додому. Тоді й вирішимо твою проблему!

— Чудова ідея! — посміхнувся Степан.

— Ага, — Андрій же не мав такого ентузіазму. — Відпочивай, тобі ще потім повідомляти батькам зниклих підлітків, що вони не дочекаються своїх дітей, — він зітхнув.

— Думаєш, Руслан сам цього не зробить?

— Ти дійсно хочеш, щоб саме він повідомив батькам, що їх діти мертві?

— Напевно — ні! — після короткої паузи відповів Степан. — Краще, мабуть, мені це зробити...

— І я так вважаю. Добре, відпочивай!

Андрій вийшов з палати і знову пішов вниз у хол. Він нікуди не поспішав, тож повернувся на свій улюблений диванчик і продовжив чекати, коли до тями прийде дівчина.