Читати книгу - "Містичні історії, Вподобайка"

Ніч перед Геловіном у маленькому містечку Пайнвілл завжди була особливою. Дорослі попереджали дітей не ходити до старої покинутої садиби на краю міста, яку всі місцеві називали Будинком Шепотів. Існувала страшна легенда, що рівно опівночі на Геловін у будинку пробуджується щось жахливе — духи тих, хто зник безслідно, і вони в пошуках нових душ, щоб не залишатися одними в темряві.

У кожному поколінні знаходилися сміливці, які наважувалися піти до Будинку Шепотів на Геловін. Цього року компанія підлітків — Алекса, Кеті, Джош і Сем — вирішили довести один одному, що не бояться легенд і що все це просто вигадки. Вони домовилися зустрітися біля старих воріт садиби рівно о 11-й вечора, щоб провести там ніч, до світанку.

Будинок виглядав моторошно навіть здалеку: похилені стіни, обтягнуті мохом, розбиті вікна та розкішний, але занедбаний сад. Коли вони підходили до воріт, вітер завивав, і в повітрі стояв важкий запах гнилого листя. О 11:30 вони стояли перед масивними дверима, які, здавалося, самі відчинилися під поривом вітру, запрошуючи їх увійти.

Усередині будинок був занедбаним і темним. Старовинні меблі вкривалися пилом і павутиною, а на стінах висіли портрети людей, що дивилися на них зловісними, неприродно яскравими очима. В одному із дзеркал Алекс раптом побачив відображення старої жінки з блідою шкірою і чорними, як смола, очима. Він здригнувся, але вирішив, що це гра уяви. Головне — не показувати страху.

Година за годиною минала в темряві, та раптом по будинку почулися кроки. Усі притихли, намагаючись вловити звук. Невдовзі вони зрозуміли, що це не їхня уява: у кімнаті, куди вони не заходили, з’явилося світло — тьмяне, немов свічки.

Джош, намагаючись видатися сміливим, вирішив піти і перевірити, що це за кімната. Коли він відчинив двері, світло згасло, і настала мертва тиша. Його друзі чекали хвилину, потім другу, але Джош не повертався. Вони почали кликати його, але у відповідь почули лише тихий, протяжний шепіт, який звучав так, ніби сам будинок нашіптував їхні імена.

Кеті, вже налякана до тремтіння, тримала в руці старий ліхтар, намагаючись розігнати темряву. Лише за мить до неї дійшло, що їй на плечі лежить чиясь холодна, кістлява рука. Озирнувшись, вона побачила фігуру високої, блідої жінки в брудній, старовинній сукні, яка дивилася прямо в її очі. Жінка промовила ледь чутно: «Ти також тут залишишся. Всі ви залишитесь…»

Кеті закричала, а Алекс і Сем намагалися тягнути її до виходу, але кожен їхній крок ніби утопав у липкій, невидимій темряві. Стіни зімкнулися навколо них, як темний лабіринт, і вони зрозуміли, що повернутися тим же шляхом уже неможливо.

О 2-й ночі будинок почав змінюватися. У кімнатах з’являлися і зникали обличчя, розмиті, ніби зі старих фотографій, де кожен, хто на них дивився, був без виразу обличчя. Тінь жінки повільно наближалася до них, її очі були порожніми, а губи ніби посміхалися у задоволенні.

Останньою надією на порятунок був світанок, коли, за легендами, злі духи зникають. Але час в будинку, здавалось, йшов по-іншому. Кожна хвилина відчувалася, як годинник, а двері ставали все важчими і не дозволяли нікому піти.

Нарешті, коли до світанку залишалося всього кілька хвилин, двері знову відчинилися, випускаючи лише двох людей. Це були Алекс і Сем, які вибігли, ледве дихаючи, а на їхніх обличчях застиг вираз абсолютного жаху. Жоден із них не зміг розповісти, що сталося всередині, лише повторювали одне і те ж: «Вона забрала їх… вона забрала їх…».

Жителі містечка так і не дізналися, що сталося тієї ночі. Але кожного Геловіна ті, хто проходить повз Будинок Шепотів, чують у тиші тихий плач і крики, що лунають зсередини. І іноді здається, що з темних вікон на вас дивляться знайомі очі, які більше ніколи не повернуться додому.