Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

— Але... — нерішуче почав було Новак.

— Заберіть!

Новак з Мельничуком перезирнулися й узялися підводити підозрюваного. Той перелякано крутив головою, не розуміючи, що відбувається.

— Я не вбивав нікого! Чуєте?! — вже біля самих дверей заверещав Топольний.

Поліцейські його крик проігнорували.

Капітан стиснув у руці документи й чкурнув геть, добіг до свого кабінету і зачинився там, гучно траснувши дверима. Тоді впав на стілець і почав усе перечитувати знову.

Відбитки Михайла Топольного не збігаються з тими, які знайдено на місцях злочинів... розмір взуття теж не підходить... група крові Топольного перша мінус — і це єдине, за що можна схопитися. Але для того, щоб висунути звинувачення, цього вкрай мало! Тепер єдина надія, що він не матиме підтвердженого алібі.

Назар відклав висновки з лабораторії й узявся до протоколів. Виявилося, того дня у квартирі на Береговій товклася купа людей. Одна сусідка бачила, як ще в середу ввечері надворі припаркували чорну автівку з черепами на крилах кузова. Вона звернула на це увагу, бо гості зайняли паркомісце іншого сусіда, а той, своєю чергою, влаштував гучну сварку. Назар пошукав, чи допитували цього сусіда, й дізнався, що розлючений чоловік ходив справлятися до власника «форда», котрий перебував у квартирі Топольного.

«Отже, Піскун прибув туди ще в середу...»

Далі слідчий дізнався, що протягом четверга періодично хтось приходив та йшов геть з «притону». Жодних імен чи прізвищ. Просто якісь невідомі люди, здебільшого хлопці.

«То до кого ж ви всі там лазили?»

У двері обережно постукали. Це був Новак.

— Шефе, що робитимемо? — спитав він, щільно причинивши за собою двері. — Відпускаємо?

Назар заперечив:

— Ні. В його квартирі скоєно вбивство. Маємо повне право потримати ще понад шістдесят годин.

— А пальчики що? Нас потім на фарш перетруть, якщо він звернеться зі скаргою в прокуратуру або суд...

— Група крові збігається.

— І що? — Новак дивився на Назара з викликом.

— Він міг бути в рукавицях. Зараз головне — перевірити його алібі та знайти довбану пушку. Буде знаряддя вбивства — знайдеться й убивця.

— Тоді треба аналіз ДНК просити. А мотив?

Іноді Новак доводив його до сказу. Хіба не можна мовчки виконувати накази й не пхатися зі своїми «п’ятьма копійками»?!

— Поки забий на мотив. Він афганець і АТОвець. Перемкнуло та й по всьому!

— З усією пова...

— Не обговорюється! — урвав його Назар. — Ідіть до коханки Топольного, опитайте її та сусідів. Я переконаний, він бреше.

У двері вкотре постукали. Цього разу зазирнув той білявий оперативник з обласного управління — Віталій Вівчарик. Роздратований Новаком слідчий махнув рукою прийшлому, аби той хутко заходив.

— Що в тебе? — гаркнув капітан.

Вівчарик умить відчув напружену атмосферу в кабінеті. Здавалося, старший оперуповноважений зараз накинеться на когось із кулаками. Його так червоні від утоми очі зараз ще й лиховісно блищали, і дихав капітан так, ніби щойно пробіг марафон.

— Є один цікавий збіг. — обережно почав Віталій, зачинивши за собою двері. — Я зберіг перелік пацієнтів, які зверталися до лікарень і травмпунктів у період з четверга по неділю, і от щойно натрапив на знайоме прізвище...

Назар опустив руки під стіл і хруснув пальцями. Вівчарик тупцював біля дверей.

«Господи, чого ж він такий повільний?!»

— Ну?! — почав підганяти.

— Топольний. Це ж підозрюваний?

— Михайло Топольний, — підтвердив Новак.

— Так, так... — Вівчарик ніяково поправив сорочку й наважився таки присісти поруч з Василем за стіл капітана. — У неділю «швидка» привезла на Матейки[9] непритомного чоловіка. Мав чимало забоїв, струс мозку, а ще загальне виснаження й переохолодження.

— А Топольний тут до чого? — не зрозумів Новак.

— Госпіталізований теж Топольний, але Григорій.

— Син! — на радощах вигукнув Назар. — Як же я раніше не додумався!

Оперативники вирячилися на капітана, не поділяючи його захвату.

— Це син розвів увесь той «притон», а Михайло відмовчується, бо хоче прикрити малого! Погнали в лікарню!

— Та пізно вже. — мовив Віталій й інстинктивно втягнув голову у плечі. — Його там немає.

— А куди ж він, блядь, зі струсом мозку подівся?! — загорлав Назар.

— Утік, — винувато відповів той. — Учора просто зник з палати.

Назар відчув, як йому вривається терпець. Щось у голові клацнуло, зашаруділо й на очі впала червона завіса. Він уперся стиснутими кулаками у стіл, повільно підвівся зі свого стільця, а тоді закричав так, аж шибки задзвеніли:

— То шукайте!!! Завтра тиждень, як відкрили справу! Скоро й дідька лисого зловити не зможемо!..

Розділ 33

Анжела вже ледве трималася. Нервувала, знемагаючи від головного болю на переміну погоди, — насувалися чорні важкі хмари й здіймався холодний вітер. А ще її шалено викручувало й тягнуло випити після вчорашньої бійки з сусідкою. Син зі своїм другом тоді кудись чкурнув і повернувся аж під ранок, а баба — поза сумнівом! — сьогодні ж приведе на розборки своїх синів. Лише питання часу, коли хтось з її нахабних мордоворотів з’явиться на їхньому порозі. Ще й Вітя знову запив...

Замість того, щоб піти на роботу, сьогодні вранці чоловік вихлебтав рештки з учорашньої пляшки й уже до полудня валявся на дивані п’яним. Анжела повивертала всі кишені, назбирала дві сотні гривень. Цього не вистачить ані щоб віддати горілчаний борг, ані на купівлю продуктів до кінця місяця. Матері теж погіршало. Тепер стара стогнала так, що було чути й сусідам. Вочевидь доведеться знову класти її до лікарні, на це теж потрібні гроші... багато грошей.

«Треба виходити на роботу», — вона зітхнула й побрела у ванну.

Кілька шарів дешевої «тоналки» так-сяк замаскували синці на обличчі, але набряки ще не зійшли, та й учорашні запалені ранки сочилися лімфою — їх не замаскуєш.

Доки приводила себе до ладу, у двері подзвонили. Це прийшла поштарка й принесла рахунки за комунальні послуги, кілька попереджень про заборгованість (найбільша сума набігла за центральне опалення) та один лист. Білий стандартний конверт із марками неабияк здивував Анжелу, адже не мав зворотної адреси та імені відправника. Жінка пішла на кухню, сіла за стіл й акуратно відкрила листа. Всередині було два аркуші — один жовтуватий, в лінійку, інший дуже пожмаканий, подвійний, списаний знайомим почерком.

— Ти шо тут розсілася?

За її спиною постав Віктор. Анжела смикнулася, тремтячими руками сховала листа